Переможців не судять

Марійка привела Летуна до хати, з якої ранком його разом із родиною випхали на вулицю кляті совєти. На городі, під темними кущами, на Костю чекали четверо хлопців, у яких він впізнав членів своєї пятірки, трохи далі стояв ще хтось, але хто саме видно не було.

— Летуне, як ти вважаєш, справедливо то буде, якщо совєти користуватимуться майном твоєї родини? Тим, що будували твій дід, прадід, батько та й ти сам? А може, півня підпустити?

Той з радістю пристав на таку пропозицію. Нічого він не бажав зараз із такою силою, як «віддячити» новій владі. Придивившись до того, хто стояв окремо, він упізнав Івана, завідувача Кулинецькою поштою.

— Костю, — раптово запитав його той із темряви, — навіщо ти здав енкаведистам Олеся?

Від несподіванки хлопець здригнувся, бо не очікував такого запитання, адже пройшло вже понад три тижні з тієї клятої ночі. Наче все було тихо, і він вже трохи заспокоївся, тільки довго не засинав: на душі було паскудно.

Наче розум у нього затьмарився тоді… Може, йому це наснилося у жахливому сні? Може, цього взагалі не було, примарилося… Боже, що він зараз не віддав би, щоб повернути ту мить та все зробити інакше! А Христя, яку він так кохав, ради якої зганьбив своє ім’я навіки, наче щось відчула і взагалі припинила розмовляти з ним, тільки дивилася з ненавистю, а очі в неї так горять, так палають, що можна цигарки припалювати… Нічого у нього не вийшло, тільки став зрадником, негідником… Він відчув, що зараз має статися, але раптово в ньому прокинулося таке бажання жити! Жити, дихати, бачити світ, знати, що десь поруч живе Христя, хай з іншим, але поруч! Живе! Ходить влітку по траві босоніж… Він навіть побачив краплини роси на травинках, по яких легко, майже невагомо, йде вона… У вишитій сорочці, гладенько зачесана і всміхнена… Посмішка… Вона посміхається, але не йому.

«Кому? Олесь! Он де він стоїть! За деревом…» — і не розуміючи, що робить, чи все це привиділося йому, чи відбувається насправді, він рвонувся до Олеся. Йому потрібно було сказати, що не винен! Слово честі, не винен!

— Ах ти, гад… — і Костя відчув, як по його животі заструменіло щось тепле, а на губах зненацька посолоніло, з краєчка губ потекла цівкою кров, чорна вночі. Він ще стояв із заплющеними очима, невідомо за що тримаючись, а кожен з п’ятірки підходив та бив його ножем, а вуйко Іван, головний поштар у Кулинцях, стояв поруч і мовчав, здригаючись від кожного удару, наче то били його самого. Нарешті Костя заточився, у нього підігнулися ноги, і він впав у сніг, який почав чорніти біля грудей, і чорнота ця розповзалася все більше й більше.

— Відлітався Летун… Ходімо, — хрипко сказав Лось, — треба довести справу до кінця.

Вартового, який сховався від морозу, притулившись до стосу дров, задушили, закинувши зі спини на шию мотузку, а ще за десять хвилин будинок Мазурів запалав, підпалений із чотирьох боків.

***

За вікном вагона потихеньку згасав день. Давно десь позаду залишився Тернопіль, у вікні темними тінями миготіли дерева та стовпи. Петро Миколайович ще разок приклався до стаканчика, просто Марія теж зробила вигляд, що ковтнула трохи коньяку. На якийсь час у купе запанувала тиша.

— Ви ж не з Тернополя? — неочікувано запитала просто Марія.

— Почему вы так решили?

— Ну… Взагалі… У Тернополі російською майже не розмовляють.

— Маєте рацію, — на досить пристойній українській відповів Петро Миколайович, — але ви помилилися. Зараз я дійсно не мешкаю у Тернополі, але прожив на Тернопільщині… Скільки ж я прожив тут? Здається, років з дванадцять. Ще з довоєнних часів, але знаєте… Російська моя рідна, тому віддаю перевагу саме їй. А що, це вас турбує? Вам неприємно? — він посміхнувся, — чи ви мене не розумієте?

Просто Марія заплющила очі, зробила щелепою рух, наче щось жувала, і твердо промовила:

— Так, мені це не подобається. Як на мене, то це чужинська мова.