Переможців не судять

«Дідько їх знає, тих бандерівців! Ще влаштують засідку десь на дорозі,» — подумав Скворцов і наче наврочив. Коли машини вже під’їжджали до села, зі сутінкового лісу, на повороті, де дерева підступали до шляху ледь не впритул, дзвінко ляснуло кілька пострілів. В «емці» розсипалося на друзки бокове віконце, але, дякувати Богові, нікого не зачепило. З «полуторки» сипонули бійці та відкрили вогонь у відповідь. Але куди стріляти? За яким деревом заховалися бандити, у сутінках ніхто не побачив, тому випустивши навмання з десяток куль, стрілянину припинили. Обережно зайшли в ліс, але темрява завадила розшукам.

— Поїхали! — роздратовано сплюнув на сніг Шиманський.

Нарешті дісталися Стасова. Біля пошти стояли з десяток мешканців, голова сільради тупцював на лютневому морозі.

— Показывай… — буркнув Шиманський, — гангстеры сраные…

Як виявилося, усе було просто. Поштарка вже давно прийшла до тями, але з острахом кидала погляди на труп охоронця, що й досі сидів на стільці, втупившись у стелю скляними очима. Вона розповіла про таке. До пошти вбігли двоє. Охоронця, який зірвався з місця, один із нападників застрелив з пістолета, і той впав на стілець. Тут поштарка знов кинула боязкий погляд на небіжчика і продовжила розповідь: потому пістолет наставили на неї і зажадали гроші. Вона їм віддала усе, що було в касі. На питання, скільки ж грошей було, знизала плечима, десь біля тисячі карбованців. Точніше скаже, коли зведе рахунки.

— Ну, что за люди? — Шиманський похитав головою, — угробить человека ради тысячи рублей!

— Нет, вы не понимаете, — відповів Скворцов, — его грохнули не ради тысячи рублей, а потому, что он с властью сотрудничает, то есть сотрудничал. Захотели, могли бы его запросто на пол положить, а винтаря забрать, но его грохнули. Без раздумий, чтоб другим неповадно было.

Почали звичайну роботу, як завжди на місці таких пригод. Опитали тих, хто стояв біля пошти. Ніхто, як і очікував Скворцов, нічого не бачив, нічого не чув. Він запримітив одного молодика, який вів себе досить нахабно, відповідав зухвало і весь час якось зловтішно посміхався.

— Послушай, пацан, ты веди себя поаккуратней! Или в кутузку захотел? — нарешті не витримав Скворцов.

— Та пішов ти!.. — молодик повернувся й покрокував собі, наче нічого й не сталося.

— Что?!! — знявся Скворцов, — ану стой!

Молодик стрибнув убік, перелетів через тин і побіг до копиці сіна. Хтось із бійців клацнув затвором, заганяючи патрон у патронник.

— Стой, стрелять буду! Стой, дурак! — бахнув постріл, то боєць зробив попереджувальний постріл у повітря, потім припав до приклада і повів стволом, прицілюючись у хлопця.

— Не треба, — попрохав голова сільради, — навіщо? Молоде та дурне…

За ті кілька секунд, поки голова відволік увагу своїми словами, хлопець добіг до копиці та, прикриваючись нею, забіг за хату й зник із поля зору. Голова з полегшенням перевів дух.

— Кто это был? — запитав Скворцов, — ну?

— Та молоде ж… Дурне…

— Я тебя не спрашиваю, молодой он или дурной, я спрашиваю, кто он? Ну? А то сам к стенке станешь!

— Любко… Грицая Дмитра син…

— Где живет?

— За три хати…

— Гребенкин! Приведи этого засранца! Ты поедешь с нами! — тицьнув у бік поштарки Скворцов, — собирайся!

— З чого б це? — захлинулася та від несподіванки.

— А с того! Разберёмся, почему это охранника грохнули, а тебя оставили в живых. Очень меня этот вопрос интересует.

Жінка почала схлипувати. Шиманський кинув на неї важкий погляд:

— Засохни! Невиновата — завтра отпустим. Засохни, кому сказал! — рявкнув, бачачи, що жінка й не збирається зупинятися, а навпаки, з рюмсання перейшла на ридання, — в машину ее…

Прибіг Гребінкін і захекано доповів:

— Нет пацана, мать говорит, что как ушел ещё в обед, так и не было его дома…

Так і поїхали до Кулинців практично ні з чим, везучи у машині заплакану поштарку. Вже у відділі, відправивши жінку до камери, Скворцов важко зітхнув:

— Ну вот, дождались! Началось! Сейчас раскрывай карман шире…

РОЗДІЛ 9

ТЕРНОПІЛЬ. ЛЮТИЙ 1940 РОКУ

Марійка вже третій день ходила на заняття у педшколу. Поїхала вона в Тернопіль не в доброму гуморі. Запальний Любко нагрубив якомусь енкаведисту, за ним приходили, але брат заховався у друзів. Батько лаявся, а мати плакала.

— Ну, дурень… Ну, дурень! І що зараз робити? Може піти до офіцера та вибачитися? Килино, як ти вважаєш, га?

Але мати лише плакала. Пізно ввечері Любко прийшов додому. Вікна завісили фіранками, щоб, не дай Боже, ніхто не побачив.

— Ти що накоїв, дурню? Що ти накоїв?! — пошепки сварив батько, — і що зараз робити? Ой, дурень, дурень…

— А чого вони? Прийшли сюди і ще командують!.. Москалі кляті! Хто їх сюди кликав?

Довго радилися, що робити, і вже глупої ночі вирішили зранку відправити сина до далеких родичів, у Драганівку. Він пішов раніше, ніж за Марійкою прийшов Василь, щоб проводити її до шляху. Так вона й поїхала, не знаючи, що з братом.