Принц Ґаллії

— О ні, сонечко, до цього справа не дійде. Раз ви втомилися, я не смію затримувати вас.

— То пустіть! — Бланка смикнула руку, та Філіп хватку не ослабляв. — Як же я піду, скажіть, будь ласка?

— Дуже просто — я піду з вами.

Бланка важко зітхнула:

— Ви нестерпний, Філіпе!

— Аж ніяк, золотце. Просто я в полоні ваших чар, і відпустити вас зараз понад мої сили.

Поки вони отак сперечалися, не рушаючи з місця, інші дами й панове вже почали спускатися сходами. Озирнувшись, Марґарита окликнула їх:

— Кузино, принце! Чому ви відстаєте?

— Кузина Бланка втомилася, — відповів за обох Філіп. — Вона повертається до себе і попросила мене провести її. А я, як ґалантний кавалер, не можу відмовити їй у цій невеличкій послузі.

У відповідь на цю безпардонну брехню Бланка досадливо насупилася, але промовчала. Вона цілком здавала собі справу, що за наявної ситуації будь-які заперечення лише погіршать її й без того досить неприємне становище.

Молоді люди весело розсміялися, побажали їм приємних розваг і подалися своєю дорогою. Та перш ніж їхні голоси стихли, чуйні Бланчині вуха все ж уловили кілька прозорих натяків і непристойних дотепів, з приводу її втоми та Філіпової ґалантності.

— А ви зовсім не змінилися, кузене, — докірливо сказала вона.

— В якому розумінні?… Агов, хлопче! — гукнув він пажа з ліхтарем, який теж відстав від гурту, щоб у разі потреби прислужити їм. — Посвіти нам, будь ласка.

Паж мовчки вклонився і рушив уперед. Філіп та Бланка пішли за ним.

— І в чому ж я не змінився? — повторив своє запитання Філіп.

— Ви лишилися таким самим нахабою, яким були завжди.

— Що за слова, Бланко? Ви мене ображаєте. Який же я нахаба?

— Як це який? Звичайнісінький собі нахаба… А втім, ні, ви не звичайнісінький, а надзвичайний. Ви нахаба, яких мало.

— Від нахаби чую, — парирував Філіп. — Ви теж гарний овоч.

— Що? — не збагнула Бланка.

— А хіба ні? Коли одна знатна дама називає любим свого коханця в присутності дядька свого чоловіка — як накажете це називати? Яскравим взірцем сором’язливості?

Бланка збентежено потупилась і нічого не відповіла. Решту шляху вони пройшли мовчки. Філіп ніжно м’яв її руку в своїй руці, а вона вже й не намагалася звільнитися. Бланчині покої були розташовані в тій же північній башті, лише на вищому рівні, поруч з покоями Марґарити, Гелени й Жоанни. Біля її дверей паж зупинився, чекаючи подальших розпоряджень.

— Дякую, друже, — сказав йому Філіп. — Ти вільний.

— Е ні, люб’язний! — негайно зреаґувала Бланка. — Стривай. Ти ще маєш провести пана принца.

— Це зайве, — заперечив Філіп. — Я сам знайду дорогу. Йди собі, хлопче.

— Ні, стривай!

— Можеш іти, я сказав.

— А я кажу: стривай!

Паж не рухався з місця і лише одуріло дивився на них.

— То мені можна йти чи ще почекати? — врешті не витримав він.

— Йди, — відповів Філіп, а після чергового Бланчиного „Ні, стривай!“, швидко повернувся до неї: — В чім річ, кузино? Хіба ви не хочете трохи посидіти зі мною, побалакати.

— У мене нема настрою, Філіпе.

— Так буде. Я миттю поліпшу ваш настрій.

Бланка заперечно похитала головою:

— Це виключено, кузене. Будь ласка, йдіть.

Філіп зобразив на своєму обличчі вираз глибокого збентеження.

— Атож, розумію, розумію. І всіляко препрошую за свою нездогадливість.

Бланка здивовано поглянула на нього, запідозривши якусь каверзу:

— Про що ви? Я не…

— Все гаразд, забудьмо про це. Я ще раз перепрошую. Зважте, що сьогодні я добряче напідпитку. Сп’яну пішов за вами, не здогадавшись, що ви просто хотіли відлучитися на хвильку. Звісно ж, я зачекаю на вас тут.

Її щоки спалахнули густим рум’янцем. Вона рвучко розчинила двері і гнівно вигукнула:

— Заходьте, щоб вас покорчило!

З самовдоволеною усмішкою Філіп уклонився їй:

— Тільки після вас, пані.

Вони проминули вузький передпокій і ввійшли до невеликої затишної кімнати, що правила за будуар. Незважаючи на те, що Бланка провела в своїх нових покоях лише одну ніч, вони здавалися цілком обжитими і вже пахли своєю хазяйкою — в повітрі витав тонкий, приємний аромат жасмину, яким завжди пахло від Бланки і від усіх її особистих речей.

Двері, що вели до сусідньої кімнати, прочинилися і в щілину просунулася голова Коломби, Бланчиної покоївки. Побачивши свою пані з чоловіком, вона вмить сховалася.

Бланка влаштувалася на невеличцій канапці в кутку кімнати і жестом указала Філіпові на крісло, що стояло неподалік. Філіп машинально сів, не в змозі відвести від неї захопленого погляду. Він милувався її витонченими, ґраційними рухами, живою мімікою її обличчя, тим, як вона сідає й сидить, — він милувався нею всією. Бланка була одягнена в чудову сукню з золотої парчі, яка вдало підкреслювало її природну привабливість, перетворюючи її з просто гарненької на сліпучу красуню. Філіп відчув, що починає втрачати рештки своєї тверезості.