Принц Ґаллії

— Здорово я зіграв на вашій делікатності, еге ж? — лукаво всміхаючись, сказав він. — Між іншим, ви знаєте, як називає вас Марґарита? Сором’язливою до непристойності, ось як. І вона має рацію. Часом ви самі заганяєте себе в глухий кут. Це ваше вразливе місце, і я буду не я, якщо не відшукаю тут лазівки до вашої спальні. Оце зараз я міркую над тим, у чому б такому страшенно ганебному звинуватити вас, щоб ви могли спростувати це лише єдиним способом…

— Припиніть, безсоромнику! — обурено перебила його Бланка. — Негайно припиніть!

Цієї самої миті з Філіповою головою щось сталося — мабуть, далося взнаки випите в шлюбних покоях вино, — і вона геть замакітрилася. Через те він зовсім перестав думати над тим, що каже, і, відповідно, ще швидше зателіпав язиком:

— А чому „припиніть“? Чи не можна коротше: „припини“? Так буде різкіше, влучніше, вагоміше… і значно інтимніше. Що ти все викаєш та викаєш? Добре ще коли ми на людях, але сам на сам… Чорт забирай! Ти ж моя троюрідна сестричка. Навіть більше, ніж троюрідна, майже двоюрідна — адже мій дід і твоя бабця були двійнята. Близнюки до того ж. Ну, зроби мені ласку, любонько, називай мене на ти.

Бланка мимохіть усміхнулася. Ця пісенька була їй добре знайома. Щоразу підвипивши, Філіп з гідною кращого застосування наполегливістю починав допитуватись у неї, що ж заважає їм бути на ти.

— Ні, Філіпе, — рішуче похитала вона головою. — Нічого у вас не вийде.

— Ваша високість вважає мене недостойним? — їдко довідався Філіп. — Ще б пак! Ви ж, пані, дочка і сестра кастільських королів, а я — лише онук короля Ґаллії. Мій рід не такий знатний, як ваш, а мій предок Карл Байстрюк, як це видно з його прізвиська, був незаконнонароджений… Ха! Чорти лисі! Адже ж він і ваш предок! Ми обидва належимо до одного сонмища покручів…

— Філіпе!…

— Ми з тобою одного поля ягоди, люба моя, — вів далі він, чимраз дужче збуджуючись. — Ми просто зобов’язані бути на ти. І ніяких заперечень я не приймаю.

— Ну, а потім ви зажадаєте, щоб ми… зблизилися, так? — сказала Бланка. — Мовляв, якщо ми з вами на ти, то й наші стосунки, як ви висловлюєтесь, мають бути „на належному рівні“.

Філіп демонстративно ляснув себе долонею по голові.

— Ага! От у чім заковика! Не потерпайте, кузино, це легко виправити. Ми можемо спершу зблизитися і лише потім перейти на ти.

З цими словами він одним стрибком пересів з крісла на канапу поряд з Бланкою, ніби ненароком обняв її за стан і пригорнув до себе.

— Що ви робите, нахабо! — вигукнула Бланка, відчайдушно пручаючись. — Що ви…

— Як це що? Йду на зближення, — з незворушним виглядом пояснив Філіп, проте очі його гарячково блищали. Він відкинув з її лоба непокірне пасмо волосся і ніжно поцілував його. — От ми і зблизилися… Гм. Принаймні частково.

— Свиня! Нахаба!

— А ви нечема.

— Та невже?!

— А хіба ні? — вдав із себе здивованого Філіп. — За ким, світло душі моєї, я упадаю останні три тижні? Ясна річ, за вами. І що ж у відповідь? Мене не помічають! Ради кого я відіслав пана де Монтіні до Рима — шкода, що не до Пекіна? Зрозуміло, ради вас…

— Ах! — саркастично мовила Бланка. — Виявляється, це робилося виключно для мого щастя!

— Атож. Він відчутно заважав нашому коханню.

— Так, так, так…

— А у відповідь ви образилися на мене.

— Гай-гай! Яка чорна невдячність з мого боку! — Вона зробила ще одну, втім, безуспішну спробу вирватися з його обіймів. — А я ж бо мусила відразу ж кинутися вам на шию.

Філіп поважно закивав з задоволеним виглядом пастиря, чий безпутний прихожанин врешті вирішив узятися за розум.

— Отже, ти усвідомила свою провину. Що ж, відрадно… А чи розкаюєшся ти?

— Розкаююся? — щиро обурилася Бланка. — Це вже занадто! Може, мені ще стати навколішки і попросити у вас пробачення?

— Гм… Взагалі непогана ідея.

Згадка про коліна викликала у Філіпа ланцюжок тривіальних асоціацій, що спонукали його до активних дій. Лівою рукою він зробив блискавичний випад униз з явним наміром задерти її спідниці, але Бланка ні на мить не втрачала пильності. Вона відразу хвицнула його ногою і дала йому дзвінкого ляпаса — він відчув себе на сьомому небі від блаженства.

— Безсоромний нахаба! Хтивий самець! Огидний збоченець!

З двома першими характеристиками Філіп, очевидячки, був згоден. В кожнім разі, проти них він не мав особливих заперечень, чого не можна було сказати про останню, яка дуже засмутила його.

— Я збоченець? Що ви таке кажете, Бланко?!

— А ні? Як бо інакше називати вас після тих ваших порад панові де Шеверні? — Бланка аж здригнулася на згадку про те, щó Філіп нарадив Ґабріелеві, покидаючи спальню молодят. — Бідолашна Матільда!

Філіп сторопів. Він випустив Бланку з обіймів і, широко розплющивши від подиву очі, в мовчазній розгубленості дивився на неї, мовби не ймучи віри своїм вухам.