Принц Ґаллії

— О, Боже!… — нарешті промимрив він. — Бланко! Що ти знайшла огидного, а тим більше збоченницького, в тих моїх порадах? Визнаю, вони були занадто відверті, дуже нескромні, і я, мабуть, учинив негарно, давши їх Ґабріелеві в присутності Матільди й інших жінок. Але називати мене огидним збоченцем… Чорти лисі! — Він схопив Бланку за плечі й хапливо заговорив, пронизуючи її наскрізь полум’яним поглядом: — Ти мене вбиваєш, серденько! Досі я гадав, що Нора була найдрімучіша невігласка з усіх знаних мною жінок, на тебе я навіть подумати не міг — адже ти в нас така розумниця, така вдумлива й розсудлива. Я завжди вважав тебе донезмоги сором’язливою, вкрай потайною, але мені й у страхітливому сні не могло привидітися, що ти така забита, затуркана… Господи, та що й казати! Коли ми з Норою… гм… зблизилися, їй ще не виповнилося тринадцяти років, вона була наївним та незайманим дівчиськом і не мала ні найменшого уявлення, що значить бути жінкою. Тобі ж незабаром сімнадцять, ти заміжня, у тебе є коханець — і ти таке верзеш! Таку дурницю, таку нісенітницю!… Ганьба твоєму чоловікові — а втім, якщо він справді не спить з тобою, це частково виправдовує його. Але Монтіні немає ніякого виправдання. Ганьба йому, ганьба! Він не гідний бути коханцем такої дивовижної жінки, як ти. Твій Монтіні — хамулуватий мужлай.

— Філіпе!

Він зміряв його тендітну постать ласим поглядом і нетерпляче потер руками, ніби наперед смакуючи якийсь вишуканий делікатес.

— Страшенно люблю незайманих, — повідомив він. — А ти справді незаймана. Ти цнотливе й незіпсуте дівча, чисте душею та помислами, гідна вихованка черниць-кармеліток. — Його очі заблищали якимсь дивним, незбагненним поєднанням ніжності та хтивості. — Я навчу тебе кохатися, Бланко. Навчу, що немає нічого сороміцького в тих пестощах, що ними чоловік обдаровує жінку і навзаєм, якщо це робиться з обопільної згоди, дає їм обом насолоду і не шкодить їхньому здоров’ю… Скажи: „хочу“, любонько. Одне-єдине слово чи просто кивок голови — і зі мною ти пізнаєш таку втіху, якої ще не знала ніколи і ні з ким.

— Та ви просто чудовисько! — вражено вигукнула Бланка.

— Так, я чудовисько, — ствердив Філіп, притягаючи її до себе. — Я дракон. Грр!

Він спробував ухопити зубами її носик. Бланка ухилилась і нагородила його ще одним ляпасом.

— Відпустіть мене, ви, п’яна свинюко!

— Я не свинюка, я дракон. П’яний дракон. А ти знаєш, кохана, що найбільше полюбляють дракони — і п’яні і тверезі? Вони просто обожнюють їсти гарненьких таких, смачненьких дівчат — як от ти, скажімо. А позаяк я дракон, голодний і п’яний дракон, то зараз я тебе з’ї-і-ім! — останнє слово Філіп прогарчав.

Однією рукою він притиснув Бланку до себе, а іншою заходився розстібати її корсаж. Вона пручалася, звивалася, брикалась і хвицалась, проте вирватися з його обіймів їй не вдавалося.

— Припиніть негайно! Я вас битиму.

— Бий, — байдуже відказав Філіп. Він якраз зосередив усю увагу на застібках, які чомусь не хотіли виконувати свого найголовнішого призначення — розстібатися.

— Я кусатимуся, — попередила Бланка.

— Про це я тільки і мрію, — запевнив її Філіп.

— Негідник ти! — сказала вона і раптом схлипнула.

Філіп облишив Бланчин корсаж, узяв її за підборіддя й зазирнув їй у вічі. На її довгих віях, ніби краплі роси, блищали сльози.

— Що таке, серденько? Чому ти плачеш?

— Ви… Ти силкуєш мене. Ти примушуєш…

Він провів великим пальцем по її рожевих губах, які мимохіть напружилися і затремтіли, готові підкоритися найменшому її бажанню.

— А якщо я не силкуватиму, ти погодишся?

— На що?

— Як це на що? Та все на те ж саме — лягти зі мною в ліжечко. Ну, не відмовляйся, сонечко, адже я так тебе хочу. Я нікого іншого досі не хотів — ось як я тебе хочу!

Бланка заперечно похитала головою:

— Ні, Філіпе.

— Але ж чому, чому? Невже я не подобаюся тобі?

Бланка промовчала. Продовжуючи тримати її в обіймах, Філіп вільною рукою погладив крізь тканину спідниць і сукні її стегно, відтак пробіг пальцями вздовж стану аж до грудей, полоскотав її підборіддя, шию, за вушком… Бланка глибоко й часто дихала, вся паленіючи від сорому й солодкого збудження.

— Невже я не подобаюся тобі? — повторив своє запитання Філіп.

— Чом же, подобаєшся, — тремтливим голосом, мало не благально, відповіла Бланка. Якось само собою вона перейшла на ти, розуміючи, що за цих обставин звертання у множині виглядало б щонайменше комічно. — Навіть дуже подобаєшся. Але я кохаю іншого.

— Пана де Монтіні?

— Так.

— А якби не кохала його, погодилася б стати моєю?

Бланка збентежено опустила очі.

— Так, — після хвилинної мовчанки сказала вона. — Тоді б я погодилася.

Філіп зітхнув і просто поклав руку їй на коліно.

— Ти помиляєшся, Бланко. Насправді ти не кохаєш Монтіні, ти просто захоплена ним. Ти не можеш його любити, я цього певен.

— І, либонь, тому, — саркастично мовила вона, — що він мені не рівня?

— Аж ніяк, сонечко. Я з власного досвіду знаю, що кохання не зважає на кастові забобони. Але зараз ідеться про інше.

— Про що?

— Саме про те, як ти сприйняла мої поради Ґабріелеві.

— Це паскудство!