Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

І можу чесно сказати, що за всі роки нашого шлюбу між нами не було жодного недоброго слова. Він був мені одразу мамою, татом, чоловіком і наставником. Усім, чого тільки можна бажати від чоловіка. О, я так важко переживала часи, коли нам доводилося бути нарізно. Спершу під час світової війни, потім — коли він проходив навчання у школі мануальної терапії, а я мала залишитися вдома з мамою. Клео був чоловіком, що зробив себе сам. Ні від кого не чекав допомоги, не скаржився, а просто діяв. Таким був Клео.

І за всі ті роки, коли ми намагалися зачати дитинку й не могли, він не сказав мені жодного гіркого слова, а я знаю, як він хотів дітей. І коли нарешті лікар заявив, що проблема в деформації матки і що я можу ніколи не мати дітей, Клео просто обійняв мене і сказав: «Усе гаразд, серденько, ти — все, що мені потрібно в цьому світі». І ніколи не дав мені приводу сумніватися в цьому. Але ж як я хотіла народити йому дитятко! Я молилася, і молилася, і просила: «Господи, якщо я щось скоїла, через що Ти лишаєш мене безплідною, благаю, не змушуй Клео страждати через це».

А потім однієї великодньої неділі я сиділа в церкві. Преподоб­ний Скроґґінз розповідав про вознесіння Господа нашого на небеса, а я заплющила очі та уявила собі, як було б чудово, якби я могла підняти вгору руки й полетіти до небес разом із Ісусом. І принести додому маленьке янголятко для Клео. І коли я цілком поринула в ці думки, теплий промінь сонця впав крізь високе брудне вікно — просто мені на обличчя. Він був такий яскравий, що засліпив мене, наче прожектор. Протягом усієї подальшої проповіді той сонячний потік огортав моє обличчя. Пізніше преподобний Скроггінз казав, що не міг відірвати від мене очей — моє волосся сяяло, наче вогонь, і я вся палала. Він сказав: «Здається, цієї неділі ви обрали вдале місце, місіс Тредґуд».

Але я знала, що в такий спосіб Господь відповів на мої молитви. Алілуя. Христос воскрес! Воістину воскрес!

Мені було тридцять два роки, коли народився Альберт. У світі не було щасливішого татка, ніж Клео Тредґуд.

Альберт був величенький малюк — важив п’ять з половиною кілограмів. На той час ми ще жили у великому будинку, і мама Тредґуд із Сипсі були весь час зі мною нагорі, а Клео з іншими чекав на кухні. Того дня приходили Іджі й Рут. Іджі принесла з кафе пляшку віскі «Дика індичка» і потайки підливала в чашку Клео, аби заспокоїти його. Це був перший і останній раз у житті, коли Клео пив. Іджі казала, що знає, як він почувався тоді. З нею було так само, коли Рут народжувала своє дитя.

Кажуть, коли Сипсі вперше передала Альберта до рук Клео, той просто розридався. Лише набагато пізніше з’ясувалося, що щось не так.

Ми помітили, що дитині дуже важко сідати. Він намагався, але завжди перекидався на спинку. І лише в двадцять один місяць почав ходити. Ми водили його до всіх лікарів у Бірмінгемі, і ніхто не знав, у чому справа. Нарешті, Клео заявив, що треба відвезти Альберта до клініки Мейо — хай подивляться, чи можна щось зробити. Я вдягнула сина в морський костюмчик і маленьку шапочку. Пам’ятаю, то був холодний, сльотавий січневий день, і коли Клео з дитиною сів у потяг і той рушив з місця, маленький Альберт став крутитися в батька на руках, шукаючи мене.

Я з болем дивилася, як вони від’їжджають. Коли я йшла додому, у мене було таке відчуття, ніби серце вийняли з грудей. Вони тримали Альберта в клініці три тижні, проводячи обстеження за обстеженням, і я щохвилини молилася: «Благаю, Господи, не дай їм знайти щось страшне в мого хлопчика».

Першого дня після їхнього повернення Клео ні словом не прохопився про те, що вони знайшли, а я не стала питати. Гадаю, я не хотіла про це знати. Він привіз мені гарну фотографію, зроб­лену там у пасажі: на ній він разом з Альбертом, і малюк сидить на півмісяці, а на задньому плані — зірки. Ця фотографія і досі в мене в комоді, і я за мільйон доларів не віддам її.