Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Лише після вечері він посадив мене на диван і, беручи за руку, сказав: «Тримайся, матінко». І я відчула, як обривається серце. Він розповів мені, що, згідно з висновками лікарів, при народженні в нашого хлопчика стався крововилив у мозок. Я спитала: «Він помре?» Клео відповів: «Ні-ні, серденько, фізично він цілком здоровий малюк. Вони його обстежили з голови до п’ят». Коли я це почула, у мене наче стопудова гиря з душі звалилася. Я сказала: «Дякувати Богові» — і встала. Але Клео сказав: «Зачекай-но, люба, ти маєш знати ще дещо». Я відповіла, що дитя здорове, а все решта мене не цікавить. Він знов посадив мене і сказав: «Ні, матінко, є одне серйозне питання, яке ми маємо обговорити». І далі він розповів мені, що за результатами клінічних обстежень Альберт, хоча й фізично здоровий і може прожити довге й здорове життя, розумово назавжди залишиться на рівні чотирьох-п’яти років. Він буде дитиною все життя. Іноді така дитина, що потребує постійної уваги, стає заважким тягарем для батьків. Клео сказав, що є спеціалізовані заклади, де… Я обірвала його на півслові. «Тягарем! — спалахнула я. — Як може це миле, дорогоцінне дитя бути тягарем?» Як можна навіть подумати про таке? Від самої хвилини свого народження Альберт був мені лише на радість. Ніколи ще на землі не бувало чистішої душі. Навіть роки по тому — варто було мені засмутитися, я лише дивилась на Альберта, і все минало. Щодня я докладала зусиль, аби бути доб­рою, а для нього це була природна річ. Він ніколи не мав жодної злої думки. Навіть не знав значення слова «зло».

Чимало батьків засмутилися б, маючи дитину із вродженою вадою. А я вважаю, що Господь вчинив так навмисно, аби вберегти його від страждань. Мій хлопчик так і не дізнався, які лихі люди бувають на землі. Просто любив кожного, і кожен любив його. І глибоко в серці я вірю, що він був янголом, посланим мені від Бога. Іноді я не можу дочекатися, коли потраплю на небеса, щоб побачити його знов. Він був мені справжнім другом, і я за ним сумую… особливо на Великдень.

Місіс Тредґуд подивилась на свої руки.

— Ну, а тепер, коли мені, схоже, доведеться затриматися тут, я постійно думаю про ту картину, що висить у мене в кімнаті. На ній молода індіанка пливе у своєму каное вниз річкою, у місячному сяйві. Вона цілком одягнена, тож я спитаю, може, Норрис зайде й принесе мені її, як буде нагода.

Місіс Тредґуд дістала щось із коробки крекерів, і її обличчя осяяла усмішка.

— Евелін, подивіться! Це мій приз. Маленьке іграшкове курчатко… Просто як я люблю! — і вона простягнула знахідку подрузі, аби та роздивилася.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

30 грудня 1939 р.

Релігійні швейні машинки виявилися шахрайством

У Бірмінгемі заарештовано чоловіка, який минулого тижня навідувався до міста, продаючи релігійні швейні машинки, начебто здатні зцілювати під час шиття. Схоже, що машинки були не з Франції, а виготовлялися в місті Чаттануґа, штат Теннессі, і нічого спільного з релігією не мали. Бідді Луїз Отис вкрай засмучена, адже сподівалася, що це придбання нарешті зцілить її від артриту.

Наші бойскаути Двейн Ґласс і Вернон Гедлі отримали значки відзнаки, а Боббі Лі Скроґґінза було підвищено до юного орла-бойскаута. Лідер скаутів Джуліан Тредґуд нагородив їх подорожжю до залізної статуї Вулкана на вершині Червоної гори над Бірмінгемом…

Джуліан стверджує, що статуя Вулкана така велика, що людина може стоячи поміститися в неї у вусі.

Хто захоче залізти до неї у вухо, хотіла б я знати?

Веста Едкок влаштувала вечірку для своїх приятельок із клубу «Східна зірка». Гостей частували маленькими тістечками.

До речі, Опал просить сусідів не годувати її кішку Бутс, як би вона не випрошувала, прикидаючись голодною. Удома їжі повно, до того ж вона зараз на дієті, адже лікар сказав, що вона занадто гладка.

Дот Вімз

P. S. Ніхто не бачив грудневого випуску «Нейшенел Джеографік», який загубила моя друга половинка? Він клянеться, що забув його десь у місті, і тепер не знаходить собі спокою, адже не встиг його дочитати.

Трутвілль, Алабама

8 січня 1938 р.

Відтоді, як Іджі повісила в кафе фотографію слонихи Міс Фенсі, найменша дитина Онзелл і Великого Джорджа була просто зачарована. Вона без кінця благала тата повести її до парку Ейвондейл подивитися на слониху — ні про що інше Вередлива Пташка й думати не могла.

Дівчинка вже місяць як хворіла. Доктор Гедлі щойно повідомив, що це пневмонія, і якщо її не вмовлять їсти — хтозна, чи протягне вона ще хоч тиждень.

Великий Джордж схилився над ліжком із мискою неторкнутої вівсяної каші, благаючи дівчинку поїсти.

— Будь ласка, хіба ти не хочеш з’їсти трохи за тата? Лише ложечку за тата, крихітко. Зовсім не хочеш, маленька? А хочеш, тато принесе тобі гарненьке кошенятко?

Маленька шестирічна дівчинка вагою лише тринадцять з половиною кілограмів лежала нерухомо, дивлячись перед собою затуманеними очима, і тільки хитала головою.

— Хочеш, мама напече тобі печива? — спитала Онзелл. — Хочеш печива із медом, дитинко?

— Ні, мем.

— Міз Іджі й міз Рут прийшли. Вони принесли тобі солодощів… Може, скуштуєш трохи?