Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Міс Фенсі неспішно крокувала брудними дорогами Трутвілля. Скрізь відчинялися двері, і повітря сповнювалося захопленим дитячим виском. Спантеличені батьки, часом ще в піжамах, нічних сорочках і з папільйотками в волоссі, спостерігали все це, втративши дар мови.

Позаду Міс Фенсі йшов її дресирувальник, Дж. В. Молдвотер. Учора він мав зустріч сам на сам зі старим добрим віскі — і ви­йшов із неї переможеним. Зараз він понад усе на світі бажав, аби ці діти, що голосно верещали, плигаючи навколо, як мексиканські стрибучі боби, нарешті вгамувалися.

Він звернувся до Іджі, яка йшла поряд:

— Де вона живе?

— Просто йдіть за мною.

Онзелл, не знявши фартуха, вибігла на вулицю й стала кликати Великого Джорджа. Він вийшов з-поза будинку, тримаючи в руках сокиру, якою щойно рубав дрова, і так і стояв десь хвилину, не вірячи власним очам. Потім перевів погляд на Іджі й тихо сказав: «Дякую вам, міз Іджі. Дякую».

Він притулив сокиру до стіни та пішов до будинку. Дуже обережно він став загортати донечку в ковдру.

— Тут дехто прийшов аж із Бірмінгема, щоб привітатися з тобою, дитинко…

І поніс дівчинку на ґанок.

Коли вони з’явилися, Дж. В. Молдвотер підштовхнув свою зморшкувату подругу кийком, і стара циркова тварина присіла на задні лапи й голосно просурмила, вітаючи Вередливу Пташку.

Очі дівчинки засяяли й сповнилися подивом.

— О-о-о, це ж Міз Фенсі, тату… Це Міз Фенсі.

Рут взяла Онзелл за руку і дивилася, як похмільний дресирувальник підводить слониху до ґанку. Він дав Вередливій Пташці пакетик горішків за 5 центів і сказав, що вона може пригостити ними слониху, якщо бажає.

Віллі Бой завбачливо визирав із вікна. Інші діти також трималися на відстані від цього великого сірого створіння завбільшки з будинок. Але Вередлива Пташка без жодного страху згодовувала їй горішки, один за одним, і тим часом розмовляла з Міс Фенсі, наче зі старою подругою, розповідаючи про себе — скільки їй років, у якому класі навчається.

Міс Фенсі кліпала очима, ніби й справді слухала, а тим часом по одному брала горішки з рук маленької дівчинки, м’яко, як жінка в рукавичках дістає червінець із гаманця.

За двадцять хвилин Вередлива Пташка помахала слонисі на про­щання і Дж. В. Молдвотер вирушив у довгий шлях назад до Бірмінгема. Він присягався собі, що більше ніколи не питиме й ніколи — ніколи! — не сідатиме до нічної гри в покер з незнайомцями.

Вередлива Пташка повернулася до будинку і з’їла три шматки печива з медом.

Вальдоста, Джорджія

15 вересня 1924 р.

За два тижні після того, як Рут Джеймісон відбула додому, щоб одружитися, Іджі приїхала до Вальдости й припаркувалася на головній вулиці перед редакцією газети, поряд із чоловічою перукарнею. Десь за годину вона вийшла й попрямувала вулицею до бака­лійної лавки на розі. Ця лавка дуже нагадувала таткову крамницю, тільки більшу, з дерев’яною підлогою та високою стелею.

Іджі трохи поблукала, роздивляючись товар. Скоро до неї звернувся лисуватий чоловік у білому фартуху:

— Я можу вам допомогти, міс? Чого бажаєте сьогодні?

Іджі відповіла, що хотіла б солоних крекерів і кілька скибочок сиру, що на прилавку. Поки він нарізав сир, Іджі спитала:

— Ви часом не знаєте, чи Френк Беннетт сьогодні в місті?

— Хто?

— Френк Беннетт.

— О, Френк. Та ні, він зазвичай приїздить сюди в середу, до банку, а ще іноді стрижеться у перукарні через дорогу. А що? Хочете його бачити?

— Ні, я його навіть не знаю. Просто цікаво, як він виглядає.

— Хто?

— Френк Беннетт.

Він простягнув їй крекери й сир.

— Хочете чимось запити?

— Ні, цього досить.

Він узяв у неї гроші.

— Як виглядає? Дайте згадати… Та не знаю, він звичайний хлопець, як усі. Височенький такий… чорняве волосся, блакитні очі… Ага, згадав, у нього скляне око.

— Скляне око?

— Так, він втратив одне на війні. А в усьому іншому він симпатичний хлопець.

— Скільки йому років?

— Ну, гадаю, тридцять чотири або тридцять п’ять, десь так. Його татко лишив йому гектарів триста землі, за десять миль на південь від міста, тож він нечасто тут з’являється.

— Він гарний? Я маю на увазі, його тут люблять?

— Френка? Ну, я сказав би, так. А навіщо ви питаєте?

— Просто цікаво. Моя кузина заручена з ним, тож я хотіла знати.

— То ви кузина Рут! Оце чудова дівчина. Вона дуже всім подобається. Я знаю Рут Джеймісон відтоді, як вона ще була малою дівчинкою. Завжди така чемна… Вона викладає у недільній школі, де моя онука навчається. Ви до неї гостювати приїхали?

Іджі вирішила змінити тему.

— Мабуть, я все ж візьму щось, аби запити ці крекери.

— Я так і думав. Чого бажаєте? Молока?

— Ні, я не люблю молоко.

— Хочете прохолодного напою?

— У вас є полунична содова?

— Звичайно ж, є.

— Дайте мені одну.

Він відійшов до бару, аби дістати напій.

— Ми всі дуже раді, що Рут збирається побратися з Френком. Вони з матір’ю стільки натерпілися після того, як її батько помер. Минулої осені деякі люди з нашої церкви намагалися допомогти, але вона й центу не взяла. Горда… А втім, я нічого такого не скажу, чого ви не знаєте. То ви зараз гостюєте в них?

— Ні. Я їх ще не бачила.