Він постійно вів ризиковану гру, в якій були задіяні чоловіки прекрасних дам, адже Артис не визнавав жодних меж. Усіх жінок навколо він вважав своєю власністю, і через цей брак поваги до територіальних прав йому нерідко доводилось обмацувати власне тіло на предмет колотих ран і зламаних кісток — і часто-густо він їх таки знаходив. Упіймавшись у невдалий час не з тією жінкою, він дістав штопором від однієї бронзової амазонки. Після цієї нещасливої пригоди він став обережніший, зберігши на згадку про неї цікавий, так би мовити, шрам і природне побоювання надалі жартувати з жінками, більшими за нього. І все одно він був серцеїдом. Він так багато наобіцяв, що чимало людей тепер бажали зустрічі з ним і зараз його невтомно шукали…
Худий невисокий чоловік із чорним, майже темно-фіолетовим кольором шкіри, він постійно вносив сум’яття в душі осіб протилежної статі. Одне дівчисько наковталося засобу для миття підлоги й запило відбілювачем — так прагнуло піти зі світу, в якому існував він. Дівчина спромоглася вижити і кляла хімікати, що назавжди зіпсували їй колір обличчя. А йому тепер стало небезпечно ходити вечорами по вулиці, адже розлючена месниця кілька разів підкрадалася до нього ззаду і щосили била його по голові сумочкою, повною каміння.
Але ситуація з Електрою Ґрин була значно небезпечнішою, ніж грудка каменюк. Електра носила в сумочці 38-каліберний револьвер і вміла ним користуватися. Вона робила вульгарні погрози на адресу його чоловічої гідності, обіцяючи відстрелити її після того, як спіймала хлопця на зраді — і не один, а цілих вісім разів, якщо бути точним. З міс Делайлою Вудз, її запеклою суперницею, якій теж довелося поспіхом покинути місто.
Але зараз, стоячи у дверному проході, Артис відчував таку тугу, що ладен був умерти. Він сумував за Бірмінгемом і страшенно хотів повернутися.
Щодня, аж до квапливої втечі з Бірмінгема, він гнав свій двоколірний синій «шевроле» з білими покришками на Червону гору й зупинявся там, аби помилуватися заходом сонця. Звідти він міг глянути вниз і побачити чавунно- і сталеплавильні заводи з їхніми височенними трубами, що видихали жовтогарячий дим, застеляючи ним небо аж до Теннессі. Для нього не існувало нічого кращого за місто о цій порі доби, коли небо омивалося червоно-пурпуровими спалахами заводів і по всьому місту загорялися неонові вогні, блимаючи й танцюючи вулицями міського центру аж до Слеґтауна.
Бірмінгем — місто, яке, за словами Рузвельта, під час Великої депресії «зазнало найтяжчого удару в усіх Сполучених Штатах»… Там люди були настільки бідні, що Артис знав чоловіка, який дозволяв стріляти в себе за гроші, і дівчину, яка три дні поспіль вимочувала ноги в розсолі й оцті, аби виграти танцювальний марафон… Місто, яке мало найнижчий прибуток на душу населення серед усіх американських міст, і все одно славилось видовищами й розвагами, як жодне місто на Півдні…
Бірмінгем, де рівень неписьменності, а заразом і рівень захворюваності на венеричні хвороби певний час був вищий, ніж будь-де в Америці, і який водночас гордо тримав першість за кількістю слухачів недільних шкіл по всіх Сполучених Штатах… Де раніше містом їздили вантажівки «Імперської пральні» з написами на боках «Ми перемо тільки для білих», і де темніші за кольором містяни досі сиділи в трамваях за дерев’яними огорожами з написом «Кольорові» й користувалися вантажними ліфтами в універмагах.
Бірмінгем, південна «столиця вбивств», де в самому лише 1931 році було вбито 131 особу…
Та незважаючи на все це Артис палко любив Бірмінгем, від південного краю до північного, у сльотаву погоду взимку, коли руда глина сповзала зі схилів і розтікалася просто по вулицях, і серед буйно-зеленого літа, коли ніжна пуерарія оповивала гірські схили, обкручувала дерева й телефонні стовпи, а у вогкому повітрі стояв сильний запах гарденій і барбекю. Він мандрував усією країною, від Чикаґо до Детройта, від Саванни до Чарльстона, устиг побувати і в Нью-Йорку. Але щоразу шалено радів, повертаючись до Бірмінгема. Тільки тоді й відчуваєш справжнє щастя, коли знаєш, що ти в потрібному місці. Щойно ступивши на бірмінгемську землю, Артис почувався цілковито щасливим.
Тож сьогодні він вирішив повертатися додому, бо легше було вмерти, ніж довше залишатися на чужині. Він тужив за Бірмінгемом, як більшість чоловіків тужить за своїми дружинами.
Дружина — ось ким прагнула стати для нього міс Електра Ґрин… Якщо, звісно, вона лишить його живим.
Проходячи повз бар «Флейта й барабан», він чув, як із музичного автомата ллється пісня:
Десь на Півдні, в Бірмінгемі,
Так, на Півдні, в Алабамі?
Місце є, куди приходять
Танцювати цілу ніч.
Довгі відстані долати,
Ладен я, щоб станцювати
Джайв південний, млосний, плинний —
Танцювати цілу ніч.
Там на кожнім перехресті
Люди в смокінгах гуляють,
Люди радісно вітають —
Веселись, турбот не знай!
Там мене ти знайдеш нині,
Поза містом на гостині,
На Таксидо-перехресті
Ми зустрінемось. Бувай!
«Слеґтаун ньюз»
Розділ «Усілякі дрібнички» (новини чорних кварталів Бірмінгема) містера Мільтона Джеймса
25 листопада 1950 р.