Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

— Могутній «Вурліцер», орган. Він роками був у кінотеатрі «Алабама». Кажуть, це найбільший орган на Півдні, і я вірю, що це правда. Ми всі сідали на трамвай і їхали туди дивитися кіно. Я завжди ходила на фільми з Джинджер Роджерс. Це моя улюб­лена акторка, найталановитіша дівчина на весь Голлівуд. Я навіть не стану дивитися кіно, якщо її там немає. Вона вміє все: танцювати, співати, грати… що хочете…

Та все одно між картинами світло пригасало й усі чули, як чоловічий голос оголошує: «А зараз кінотеатр “Алабама” гордий вам представити… (він завжди так і казав: “гордий вам представити”) міс Ессі Рю Лаймвей, виконавицю музичних п’єс на могутньому “Вурліцері”. І здалека починала лунати музика… А тоді раптом на сцені з’являвся цей велетенський орган, виростав прямо з підлоги, а за ним була Ессі Рю, граючи свою ключову тему — «Я кохаю чоловіка з Місяця». І всі прожектори були спрямовані на неї, а звук органа сповнював зал і змушував тремтіти крокви. Потім вона озиралася, посміхалася, і при цьому жодного разу не взяла хибної ноти, а тоді переходила до наступної пісні. Не встигали ми отямитись, як вона вже грала «Зорі падають над Алабамою» або «Життя — лише миска черешні», а її крихітні точені ніжки пурхали над тими педалями, наче метелики! Вона носила туфлі з ремінцями на гомілках, які спеціально замовила в універмазі Лавмена.

І хоча зовні Ессі Рю видавалася пухкенькою, але то було лише її тіло — не вона.

У кожного є свої привабливі риси. Вона знала свої та вміло їх обігрувала. Ось чому мені нестерпно дивитися, як ви знущаєтесь із себе. Я вже якось казала місіс Отис: «Евелін Кауч має найгарнішу шкіру, яку я тільки бачила». Я казала: «Вона виглядає так, ніби її мати все життя загортала її в бавовну».

— Що ж, дякую, місіс Тредґуд.

— Але ж це правда. У вас на обличчі — жодної зморшки. А ще я казала місіс Отис, що, як на мене, вам слід подумати про те, щоб продавати косметику «Мері Кей». З вашою шкірою й вашою особистістю, закладаюся, у вас швидко з’явиться рожевий «кадилак». У моєї сусідки, місіс Гартман, є племінниця, яка продає косметику — так от, вона заробила для компанії чималу купу грошей, і фірма «Мері Кей» у нагороду подарувала їй рожевий «кадилак». А вона навіть наполовину не така гарненька, як ви.

Евелін промовила:

— Ой, місіс Тредґуд, дякую, що так кажете, але я вже застара, щоб розпочинати щось подібне. Їм потрібні молоді жінки.

— Евелін Кауч, як ви можете таке казати! Ви ще зовсім молода жінка. Сорок вісім років — та це дитячий вік! У вас ще половина життя попереду! Мері Кей байдуже, скільки вам років. Вона сама давно вже не юначка. Якби я була у вашому віці й мала таку шкіру, я б неодмінно спробувала заробити собі той «кадилак». Звичайно, довелося б отримати водійські права, але я б все одно намагалася. Лише подумайте, Евелін, якщо ви проживете стільки, скільки й я, це означає, що у вас попереду ще тридцять сім років…

Евелін засміялася.

— А як воно — бути вісімдесятишестирічною, місіс Тредґуд?

— Ну, я не почуваюся якось інакше. Як я вже казала, вік підкрадається непомітно. Учора ти молода, а сьогодні твої груди й підборіддя відвисають, і на тобі вже гумовий пасок. Але ти не почуваєшся старою. Звичайно, я це бачу, коли дивлюся в дзеркало… іноді це лякає мене ледь не до смерті. Моя шия схожа на старий гофрований папір, і стільки зморшок, що нічого з цим не вдієш. Колись я користувалася кремом «Ейвон» проти зморшок, але він діяв лише годину, а тоді вони всі поверталися, тож зрештою я припинила ці дурниці. Більше навіть не фарбуюся, хіба трохи лосьйону наношу й підкреслюю брови олівцем, щоб було помітно, що в мене є брови… Вони тепер зовсім білі, люба… І в мене повно вікових плям, — вона подивилася на свої руки. — Цікаво, звідки ці малі цятки беруться.

Вона розсміялася.

— Я застара навіть для того, щоб зробити гарну фотографію. Френсис хотіла мене зняти разом із місіс Отис, але я сховала голову. Сказала, що від моєї фізіономії ще камера зламається.

Евелін спитала, чи почувається вона тут самотньою.

— Буває й таке. Звісно, всі мої близькі вже пішли з життя… Так, іноді хтось зі знайомих по церкві приходить відвідати мене, але лише щоб привітатися, а потім попрощатися. Так воно й відбувається — привіт і прощавай. Іноді я дивлюся на фотографію Клео з маленьким Альбертом і гадаю, як вони зараз… і розмірковую про колишні часи. — Вона посміхнулася Евелін. — Ось цим я й живу тепер, люба. Спогадами. Маренням про своє давноминуле життя.

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

18 листопада 1940 р.

Кукса був у задній кімнаті й розстрілював із дерев’яного пістолета картонних дроздів, а Рут виправляла папери, коли з чорного ходу, гримнувши дверима, увійшла Іджі — щойно зі щорічної риболовлі клубу «Маринований огірок».

Хлопчик підстрибнув і кинувся обіймати її, ледве не збивши з ніг.

Рут зраділа, побачивши її, бо завжди хвилювалася, коли Іджі від’їжджала на тиждень або більше. Особливо якщо Рут знала, що вона на ріці з Євою Бейтс. Кукса вибіг на задній двір.

— Де ж риба?