Сотрудник ЧК

Будинок у них був одноповерховий, з гранітним цоколем і критим ганком. Позаду — яблуневий сад. У саду Олексій побачив огрядного чоловіка в нічній сорочці, випущеній поверх штанів, і в стоптаних пантофлях на босу ногу. Він обрізував садовими ножицями сухі гілки на обмазаних вапном яблунях. Більшу частину голови чоловіка займала лисина. Там, де не було лисини, росло довге рідке волосся. Під сорочкою колихався живіт.

Очевидно, це був шурин телеграфіста.

Олексій кілька разів пройшовся туди й назад перед будинком, поки не помітив, що товстун почав занепокоєно скоса поглядати на нього. Тоді, перевальцем підійшовши до паркана, Олексій дістав кисет і заходився скручувати козячу ніжку.

Шурин Солових зрозумів його маневри. Від дерева до дерева він теж наблизився до паркана і зупинився за три кроки від Олексія, біля крайньої яблуні.

З хвилину обоє мовчали.

Першим заговорив товстун:

— Вам кого?..

Олексій обережно повернув голову і оглянув вулицю.

— Солових Владислав тут жив? — спитав він.

— Ну, тут, — відповів товстун, почекавши.. — А вам навіщо?

- Ви часом не шурином йому доводитесь, Володимир... забув по батькові?

— Аполінарійович.

— Значить, ви? — Олексій заговорив приглушеною скоромовкою: — Уклін велів передати вам і сестрі Ванді. Сказати, щоб не побивалися, що живий... Надію має побачити особисто...

— Ага...

— Хай, каже, не турбуються. Скоро, мовляв, ще дам звістку.

— Та-ак...

— От і все.

— Зрозумі-іло...

Олексій чекав запитань, їх не було. Товстун мовчав і дивився Олексієві просто в очі, марно клацаючи ножицями в повітрі,

— Коли що треба, я в штабі працюю... писарем, — сказав Олексій. — Спитати Михальова.

Він одірвався від паркана і пішов, не озираючись, але відчуваючи, що товстун дивиться йому вслід.

Олексій повернувся до штабу похмурий і сів переписувати якісь накази. Доводилося все обмірковувати заново. Невдача зламала такий простий і ясний план. Чому? В розмові з товстуном він поводився правильно і пішов теж вчасно: настирливість відразу ж видала б його. Може, шурин просто злякався, а після одумається і все-таки прийде дізнатись про долю свого нещасливого родича? Навряд. Видно, стріляний горобець, почув недобре. Ех, треба було не з ним розмовляти, а підстерегти Ванду, сестру: з жінками все-таки легше... Звичайно, дурна макітра заднім розумом тільки й сильна.

Так Олексій картав себе доти, поки від цього пустого заняття його не відірвав голос чергового по штабу:

— Михальов, на вихід! Приймай гостей: дамочка до тебе прийшла!

Писарі, радіючи нагоді відірватись од роботи і позубоскалити, загомоніли:

— Спритний хлопець! йде коли хоче. За які заслуги!

«Ну, почекай же! — подумав Олексій, ідучи до виходу. — Сказано, дома чекати, зайвий раз людям очі не мозолити». Він вирішив, що прийшла Маруся.

Але біля виходу, замість Марусі, стояла висока, худа жінка з припухлим від недавніх сліз обличчям. Лише побачивши її опуклі водянисті очі і біле, немов кислотою травлене волосся, Олексій догадався: Ван-да, уроджена Солових. У нього радісно забилося серце.

Перебираючи бахрому хустки, жінка злякано дивилась на озброєних людей, що снували біля штабу.

Олексій пройшов повз неї і, злегка зачепивши ліктем, неголосно кинув:

— Ходімо...

Жінка здригнулася, стиснула бахрому в кулаці і пішла за ним.

Олексій звернув в один провулок, в другий, шукаючи найзатишнішого куточка. Знайшовши безлюдний тупи-чок, він зупинився і почекав жінку. Вона підійшла, дивлячись на нього з острахом, недовір'ям і надією.

Він раптом відчув усю складність свого завдання.

Солових був врангелівським шпигуном і справедливо повинен був понести кару. Така логіка великої боротьби, яку вони вели, і навіть тінь жалю до нього не тривожила Олексія. Але зараз перед Олексієм стояла жінка, для якої плюгавий олешківський телеграфіст був рідною людиною — братом. Страх за його долю пригнав її сюди, незважаючи на небезпеку. Чоловік, мабуть, не пускав... Плакала: он як опухло обличчя. І все-таки прийшла... Олексій згадав свою Катерину. Та, напевно, теж прибігла б, забувши про все на світі, щоб почути про нього звістку. І Глущенко не зміг би перешкодити. Де вона тепер?..

- Ви сестра Владислава? — спитав він.

Вона мовчки кивнула.

- Я з ним сидів у ЧК три дні...

— Він живий?

— Живий... Передавав уклін. Говорив, щоб не побивалися за ним.

Ці слова подіяли якраз протилежно. Жінка почала глибоко дихати, повіки її почервоніли.

— Ви не плачте, — півголосом сказав Олексій. — Може, ще обійдеться...

— За що... його... схопили?

— Точно не скажу. Адже там не дуже розбалакаєшся. Тільки, здається, влип він ні за що. Але Владислав не втрачає надії. Сподівається вилізти і вам просив це передати. І ще говорив, нібито якийсь чоловік повинен вам повідомити про нього...

Це був пробний хід, але жінка піддалася на нього.

— Так, так, — сказала вона, — справді, заходив якийсь... Тільки ми не знали, вірити йому чи ні. Чоловік у мене такий підозріливий... Він і про вас погано подумав, ви вже пробачте, такий час...

Олексій великодушно махнув рукою:

— Пусте. Тепер до кожного треба з перевіркою... А коли він заходив, при білих?

— Ні, пізніше.