Сотрудник ЧК

«Марков, — подумав Олексій, — кому ж іще?»

— А ви, пробачте, як туди потрапили? — несміливо спитала жінка.

Олексій в кількох словах розповів їй про «м'ясний бунт» в госпіталі, і як його для острашки взяли в ЧК, і як у камері подружив з Солових... Він сказав, що годують у ЧК цілком пристойно і жити можна. Головне, одкрутитись від обвинувачення. Адже там теж не звірі, чого попусту базікати, даремно не розстрілюють...

— Коли мене відпускали, мені Владислав сказав: передай, уклін Ванді (вас же Вандою звуть?) і чоловікові її, Володимиру, а також їй, — Олексій понизив голос.

— Кому «їй»? — жваво спитала Ванда.

— Ну, їй.... Самі, мабуть, знаєте...

— Діні?..— і у неї вмить висохли очі. — Федосовій? Цій змії?

— Тихше! — нагадав Олексій.

Але жінка, забувши про обережність, голосно заговорила, що ця дівиця — нещастя їх сім'ї, що вона загубила Владислава, закрутивши йому голову своєю божевільною фантазією! Він був готовий для неї на що завгодно, а вона, вертихвістка, навіть ні разу не зайшла відтоді, як він зник.

- Тихо! - зупинив її Олексій. Тепер він знав усе, що його цікавило. — Не можна так... голосно.

— Пробачте!.. Жахливі нерви!.. Стільки переживань...

_ Мені, мабуть, треба вже назад, — сказав Олексій,

вдаючи, що його налякала невитриманість Ванди.

— Так, так... Спасибі вам. Вибачте...

— Ідіть ви раніше, — сказав Олексій. — Я потім. Вона приклала хусточку до очей, схлипнула, кивнула на прощання і вийшла з тупичка.

Олексій, почекавши, кинувся в протилежний бік — до Марусі.

ДІАНА

- ... Дінка Федосова?— здивувалась Маруся.— Та її в Олешках усі знають!

— Хто вона така?

— Дочка тутешнього поштмейстера.

- Що ти про неї можеш сказати?

- Нічого особливого. В гімназії вчилась, освічена...

— Яка з себе?

— Вродлива...

- Це не прикмета,— сказав Олексій.— Ти теж вродлива...

Маруся сердито надула губи, а щоки все-таки почервоніли від задоволення.

- Порівняв гуску з куркою, — сказала вона сухо.— Дінка в любительських спектаклях грала різних дам та цариць... Почекай, побачиш її...

— Де вона живе?

- На Портовій, недалеко від пристані. А працює на пошті. Недавно почала. Раніше дома сиділа: її татуньо з матусею за панночку вважають.

- А при білих як поводилась?

- Упадали біля неї, звичайно, всякі офіцерики.

- Ну от, а кажеш «нічого особливого»!

- Та чи мало тут таких, яким білий — свій брат! Ну, а Дінка...

— Де вона живе, кажеш?

— На Портовій. Іди краще завтра зранку на пошту: вона там.

Олексій побачив Федосову зразу, як тільки зайшов у брудне, захаращене приміщення поштамту, де серед довгих столів валялися на підлозі недокурки й паперові обривки, біля входу стояв жерстяний бак з питною водою і кухлем, який теліпався на мотузці. А на стінах висіли плакати: «Доб'ємо Врангеля!» «Білому барону — кілок, а не корону!» В плакатах були обірвані ріжки: на цигарки. Приміщення перегороджувала стойка, над якою до самої стелі піднімалася дротяна сітка з напівкруглими отворами-віконцями.

За стойкою сиділа Федосова.

Тепер Олексій зрозумів, звідки бралася впертість в її колишнього поклонника, коли він відмовлявся говорити про неї.

Федосова була вродлива. Більше того: дуже вродлива. Обличчя в неї було смугляве, трохи продовгувате, окреслене тонко і ніжно, а очі сині, з вологим блиском у темних зіницях; вії, злітаючи, торкалися довгих і наче надломлених посередині брів. Волосся, розчесане на прямий проділ і заплетене в тугу косу, перекинуту через плече на груди, і тільки біля скронь залишені пушисті каштанові кучерики.

На неї, як на диво, не мигаючи, дивився молоденький білявий червоноармієць. Він, очевидно, щойно привіз і здав пошту, а тепер без потреби щось м'яв у глибокому полотняному мішку і дивився на дівчину заворожено, з подивом, якого і не намагався приховати.

Було тут ще двоє: чубатий кіннотник, нахабний і веселий, у козачому чекмені і сірих цивільних штанях, до яких були пришиті шовкові червоні стрічки замість лампасів, і його приятель, теж кавалерист, великий цибатий хлопець, тупуватий і самовдоволений, з червоним бантом на портупеї. Їх коні стояли на вулиці, біля ганку.

Чубатий поплескав нагаєм по піхвах уланського палаша і щось неголосно казав, нахилившись до стойки,— залицявся. Федосова слухала його поблажливо, з явною нудьгою.

— Як ми є розвідники, — говорив чубатий, — то, звичайно, око в нас набите, їдемо ми мимо на бойових конях, я у віконце глянув і кажу напарникові: Афонько, кажу (це його таке ім'я — Афоній), стрибай на землю, діло буде, повір моєму бойовому досвідові. Сказав я так, Афоне?

- Точно! — Афоня голосно зареготав і поправив бант на портупеї.

— І ще кажу: здається, бойовий товаришу, наступає цілковитий збіг долі для червоної розвідки і...

Він обірвав себе на півслові і оглянувся, незадово-лений, що його перебили.

Олексій зробив крок до стойки і сказав перше, що прийшло в голову:

- У вас не знайдеться аркуша паперу, листа написати?..

- Ах, вам аркуш паперу! — замість Федосової озвався чубатий і багатозначно підморгнув приятелеві.