Unknown

Дженні(дивиться йому у вічі). Я одного зрозуміти не в силі. Чому тебе так зненавиділи, навіть ці, що тебе колись любили. Звідки ця скажена, люта ненависть? За ніщо ж, Оскаре?

Оскар. За віщо — ти сама гаразд знаєш. Та з їх не­нависті я гордий — ненавидять тільки сильного, для сла­бих лишається презирство. (Захитається.) Оце вже вдруге.

Д ж е н н і. Що, що з тобою таке?

Оскар.Дрібниця. Оп’янів волею і — тобою, зреш­тою — нікуди правди діти,— військова тюрма — невесела. Сядемо, Дженні!

Д ж е н н і.

Оскаре!

Оскар.Ну, нічого, Дженні, звичайно,— голова за­крутилася. Поживу ще доволі. Хотів тебе спитати, коли саме відчалює «Циклоп».

Дженні. Післязавтра — та чому питаєш?

Оскар.Післязавтра! Чому питаю? Гадаю, Дженні, ти сама знаєш, що я без хліба. Хочу моряком стати — ін­шого ремесла не знаю. Та сьогодні, бачиш, мені навіть і в моряки важко буде дістатися, тому маю до тебе про­хання: поможи мені в цьому.

Дженні. Невже ж ти конче мусиш морякувати?

О      с к а р. Це ж, Дженні, моя професія.

Дженні. На «Сирені». Ні, підожди! Сміт при­йняв би тебе до свого банну. Так! На моє прохання при­йняв би зовсім певно. Ми б тоді разом були, Оскаре, мог­ли б щодня бачитися, щодня. Таки сьогодні напишу до нього листа.

Оскар.Ні, не пиши.

Дженні.Оскаре, чому?

Оскар.Вибач, дорога, та, бачиш, мені всміхається море; воно наче зове мене, велике, гарне, жахливе,— на ньому легше віддихати, Дженні.

Дженні. «Сирену» залишає помічник капітана. Во­на за тиждень попливе в Александрію.

Оскар.А «Циклоп» післязавтра у Шанхай.

Дженні. Ти звідки довідався про це?! Це ж таєм­ниця!

Оскар.Таємниця? А я не знав і — сам догадався. Саме на «Циклопі», гадаю, для мене місце теж зна­йдеться.

Д ж е н н і. На «Циклопі» місця немає.

Оскар.Дженні! Воно повинно знайтися.

Дженні. «Циклоп» навантажений амуніцією.

Оскар.Невже ж?

Д ж е н н і. А ти не знав про це?

О      с к а р. Це байдуже.

Д ж е н н і. Ні, це для мене не байдуже, Оскаре! Оска­ре! Мовчиш?

Оскар.Ти схвильована.

Д ж е н н

і. Гаразд знаєш чому. Ти — дорогий мені, дорожчий за все, і тому — твоя нога не стане на «Цик­лопі» — хіба аж верне із Шанхая.

Оскар.Дженні, Дженні.

Д ж е н н і. Оскаре, я не знала, який ти нелюд.

Оскар.І переконалася?

Дженні. Так, переконалася, коли зрозуміла. Я все зрозуміла, Оскаре. На жаль чи на щастя.

О с к а р. На жаль, ти не зрозуміла нічого.

Дженні. Невже ж? Це було б чудово. Коли б ти, Оскаре, знав, як ми — ці слабкі жінки — вміємо іноді страждати, ти б жахнувся величі цього страждання.