Життя за життям

— Та я жартую. Ви, дівчата, його з ока не спускаєте, еге ж?

Вона запропонувала Урсулі цигарку, але та відмовилася. Портсигар у дівчини був золотий, на вигляд дорогий.

— Це подарунок, — пояснила вона, перехопивши Урсулин погляд, різко закрила й запропонувала поглянути.

На кришці було вигравіювано бойове судно і слово «Ютландія». Якби його відкрити, то всередині кришки побачила б ініціали «А» і «К» — «Александр» і «Крайтон». Урсула інстинктивно потяглася до нього, але дівчина відсмикнула руку і сказала:

— Ну, мені час іти. Усе добре. А ви хороша людина, — додала вона, ніби хтось поставив під сумнів Урсулину вдачу. І простягла їй руку: — А мене Рене звати, ну, на випадок, якщо ми ще зустрінемося, хоча ми навряд чи вертимося, як то кажуть, в одних endroits.

Її французька вимова була бездоганна — Урсула ще здивувалася. Вона потисла простягнуту руку — тверду і теплу, ніби в дівчини була температура, — і сказала:

— Рада познайомитися, а я — Урсула.

Дівчина — Рене — востаннє схвально оглянула себе у дзеркалі і побігла, кинувши на прощання:

— Тоді au revoir.

Коли Урсула повернулася до салону, Рене на неї й не поглянула.

— Яка дивна дівчина, — сказала вона Міллі.

— Стріляє мені бісиків весь вечір, — сказав Джиммі.

— Ну, це вона не за пропискою, любчику, правда ж? — сказала Міллі, театрально змахнувши віями.

— Адресою, — виправила Урсула. — Не за адресою.

*

Так вони й водили козу втрьох дивними закладами, які Джиммі, схоже, добре знав. Навіть Міллі, завсідниця нічних клубів, визнала, що частину цих місць уперше бачить.

— Господи, — сказала Міллі, коли вони вийшли із клубу на Орандж-стрит, щоб, спотикаючись, поплентатися додому, — я такого ще не бачила.

— Дивне endroit, — засміялася Урсула. Вона була напідпитку. Слово настільки асоціювалося їй із Іззі, що дивно було почути його з вуст тієї Рене.

— Пообіцяй, що виживеш, — сказала вона Джиммі, коли вони наосліп побрели додому.

— Зроблю все, що в моїх силах.

Жовтень 1940 року

Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями: вона виходить, як квітка, й зів’яне, і втікає, мов тінь, і не зостається.

Накрапав дощ. Урсула піймала себе на тому, що хоче витягнути з кишені носовичок і протерти мокру труну. По той бік могили Памела і Бріджит підтримували як стовпи Сильвію: горе підкосило її так, що вона ледве трималася на ногах. В Урсули серце краялося від кожного схлипу, що зривався з материних вуст. В останні місяці Сильвія була без потреби недобра до Г’ю, і нинішнє горе виглядало як спектакль.

— Ти до неї несправедлива, — сказала Памела. — Ніколи не знати, що відбувається у шлюбі, кожна пара живе по-своєму.

Джиммі відправили до Північної Америки на минулому тижні, тож відпустки йому не дали, а ось Тедді в останню мить таки прибув. Він повернувся з Канади із «крильцями» («Як янгол», — сказала Бріджит), форма йому пасувала. Тепер його розквартирували у Лінкольнширі. На похороні вони з Ненсі трималися за руки. Ненсі майже не говорила про свою роботу («папірці перекладаю») — Урсулі здалося, що вона впізнає акт про нерозголошення державних таємниць у дії.

Церква була напхом напхана, попрощатися із Г’ю прийшло все село, але було у похороні щось дивне, ніби почесний гість не зміг з’явитися. У якомусь сенсі, так і було. Г’ю не хотів би, щоб його похорон перетворили на такий спектакль. Колись він сказав їй:

— А мене можете просто винести на сміття, мені байдуже.

Служба була як належить, сповнена спогадів і загальників і щедро приправлена англіканською доктриною, хоча Урсулу здивувало, як добре вікарій знайомий із Г’ю. Майор Шоукросс зачитав уривок із Блаженств, доволі, як на те, зворушливо, а Ненсі — «один із улюблених віршів містера Тодда», чим здивувала жіноцтво з його родини, яке й не підозрювало, що Г’ю взагалі схильний до поезії. У Ненсі був приємний голос (власне, приємніший, ніж у Міллі, схильної до театральних перебільшень).

— Роберт Луїс Стівенсон, — сказала Ненсі. — Напевно, цілком пасує до наших часів, сповнених випробувань:

Буря била, рвало горе, праця гнула, нищив гріх, —Всі натомлені, приходьте; дам я прихисток для всіх.Серце зболене, не рвися; око, сліз гірких не лий!Голос прозвучав покути; ранок настає новий.

«Промайнули труд і битви, гріх та горе, рани й смерть;В тихій батьковій оселі втіха сповнить вас ущерть.Там нема тяжкої праці, кволих рук, гірких планів.Вже прийшов по вас спаситель, час визволу вже наспів»[13].

(— Це все, звісно, маячня, — прошепотіла Памела, — але маячня на диво підбадьорлива).

*

Над могилою Іззі прошепотіла:

— Я все чекаю, що ось-ось станеться щось страшне. А потім розумію, що воно вже сталося.