Життя за життям

— Піднесено? — перепитала Міллі. — Сентиментальні нісенітниці. Він виставив тебе на п’єдестал, і най поможе йому Бог, коли він побачить, що ноги у тебе з глини.

— Спасибі.

— Це змішана метафора — чи справді цікавий образ?

Міллі, звісно, завжди…

— Міс Тодд?

— Вибачте, замріялася.

— Треба повертатися до нашого сектора, — скзаала міс Вулф. — Дивно, але тут почуваєшся в безпеці.

— Я певна, що це не так, — сказала Урсула.

І як у воду дивилася: за кілька днів Шелл-Мекс-гауз зазнав серйозних ушкоджень.

*

Вона чергувала з міс Вулф у її квартирі. Сиділа перед великим вікном у кутку, пила чай, їла печиво.

Якби не грім зеніток, могло би здатися, що це просто двоє жінок зустрілися поговорити. Урсула дізналася, що міс Вулф звати Доркас (ім’я їй не подобалося), а її наречений (Ричард) загинув на Великій війні.

— Я досі називаю ту війну Великою, — пояснила вона, — але ж ця більша. Бодай цього разу, сподіваюся, справедливість на нашому боці.

Міс Вулф вірила у війну, але після початку бомбардувань її віра в Бога «похитнулася».

— Усе одно мусимо триматися за добро і справедливість, хоча все виглядає геть безглуздим. Починаєш сумніватися в божественному плані і всьому цьому.

— Це якісь суцільні випадковості, а не план, — погодилася Урсула.

— І німців шкода, думаю, серед них більшість теж проти війни — хоча, звісно, при таких, як містер Буллок, цього краще не казати. Але якби це ми програли Велику війну й лишилися з величезними боргами, коли світова економіка посипалася, то, може, і ми були б такою самою пороховою бочкою. Мослі чи ще якась погань із цього скористалися б. Налити вам ще чаю, люба?

— Я згодна, але ж тепер вони намагаються нас убити.

Ніби на підтвердження цього факту, свист і виск повідомив про наближення бомби. Вони швидко попадали за диван. Навряд чи меблі їх захистять, та все ж, якісь дві ночі тому вони витягли з-під перевернутої кушетки майже неушкоджену жінку в майже повністю зруйнованому домі.

Від вибуху стафордширські креманки в серванті затремтіли, але вони зійшлися на тому, що бомба впала поза їхнім сектором. Вони вже навчилися відчувати такі речі.

Вони були геть пригнічені — містер Палмер, управитель банку, загинув, коли на місці інциденту в їхньому секторі здетонувала бомба сповільненої дії. Його відкинуло вбік, вони знайшли його під металевим каркасом ліжка. Окуляри десь згубив, але виглядав відносно неушкодженим.

— Перевірте, чи є пульс, — сказала міс Вулф, Урсула ще здивувалася, адже медсестра знайшла б його швидше, але потім зрозуміла, що та дуже засмучена. Міс Вулф чуло погладила йому лоб. — Коли мова про знайомих, то все інакше. Цікаво, де його окуляри? Без них він виглядає якось неправильно.

Урсула пульсу не знайшла.

— Перенесемо його?

Вона взяла його за плечі, а міс Вулф — за ноги, й тоді тіло містера Палмера розпалося навпіл, як хлопавка.

*

— Я можу долити в чайник іще теплої води, — запропонувала міс Вулф.

Щоб розрадити її, Урсула розповідала історії з дитинства Джиммі та Тедді. Про Моріса не згадувала. Міс Вулф дуже любила дітей, у цьому житті жалкувала тільки про те, що своїх не завела.

— Якби Ричард вижив, то, може… проте не можна задивлятися на минуле, треба дивитися у майбутнє. Що минуло, того не вернуть. Що там казав Геракліт? Не можна двічі увійти в ту саму річку?

— Більш-менш так. Якщо точніше: «Можна увійти в ту саму річку, але вода завжди буде нова».

— Ви така розумна жінка, — сказала міс Вулф. — Не згайте свого життя. Якщо, звісно, зацілієте.

Кілька тижнів тому Урсула бачилася із Джиммі. Його на два дні відпустили до Лондона, тож він заночував на дивані у їхній квартирі у Кенсинґтоні.

— Твій молодший брат виріс таким красунчиком, — сказала Міллі, але Міллі взагалі всіх чоловіків вважала красунчиками.

Вона запропонувала погуляти, і Джиммі радо погодився. Сказав, що задовго простирчав на базі: «Засидівся». Джиммі завжди вмів розважатися. Та ніч ледве не скінчилася, так і не почавшись, бо на Стренді знайшли бомбу, і вони сховалися у готелі на Чарінґ-Кросс.

— Що таке? — спитала Міллі в Урсули, коли вони всілися.

— А що?

— У тебе дивний вираз на обличчі, ніби ти намагаєшся щось згадати.

— Чи забути, — докинув Джиммі.

— Ні про що не думаю, — сказала Урсула.

Це все дурниці, просто щось зблиснуло й муляло у пам’яті. Починалося завжди з дурниць: риба на полиці, кімната із зеленим лінолеумом, старомодний обруч. Минущі миті, ухопитися немає за що.

Урсула пішла у дамську кімнату, де зустріла дівчину, яка гучно й негарно ридала. Вона була яскраво нафарбована, туш потекла. Урсула помітила її ще раніше — та пила зі старшим чоловіком, «доволі слизьким», як заявила Міллі. Зблизька дівчина виглядала геть юною. Урсула допомогла їй поправити макіяж і витерти сльози, але ні про що питати не стала.

— Це все Нікі, — сама пояснила дівчина. — Свинота він. А от ваш кавалер наче милий, не хочете повеселитися вчотирьох? Я можу провести нас у Ріц, у бар Ріволі, я знаю портьє.

— Ну, — із сумнівом протягнула Урсула, — він мені не кавалер, а брат, і я не думаю…

Дівчина різко тицьнула їй під ребра і розсміялася.