Життя за життям

Поїздка і справді випала цікава, хоча й жаскувата. Локомотив ожив, загарчав у пітьмі, як великий і дужий металевий звір. Він трясся і підскакував, ніби хотів витрусити Урсулу зі свого нутра. Урсула ніколи доти не замислювалася, що відбувається в локомотиві. Наскільки вона це собі взагалі уявляла, перед очима поставала порівняно безхмарна сценка — водій зосереджено вдивляється в колії, кочергар жваво підкидає вугілля. Натомість навколо панувала невпинна метушнеча, кочергар і водій постійно радилися про нахил і тиск, вугілля то гарячково нагрібали, то раптом припиняли додавати, стояв дикий брязкіт, від грубки пашіло майже нестерпним жаром, а металеві пластини, які мали закрити світло, що сочилося від локомотива, не заважали тунельній сажі осідати на людях. І духота!

— У пеклі — і то не так душно, — погодився Фред.

З початком війни швидкість потягів обмежили, але вони, здається, усе одно котилися щонайменше вдвічі швидше, ніж коли вона їздила у вагоні («на перині» — треба запам’ятати для Тедді: він став пілотом, але не зрікся дитячої мрії водити паровоз).

*

На під’їздах до Лондона проступила заграва на сході і грім далеких гармат, проте з наближенням до сортувальної станції і депо запала майже неприродна тиша. Вони сповільнилися і стали — раптом настав благословенний спокій.

Фред допоміг їй спуститися.

— Прошу, мадам, ось і милий-милий дім. Ну, боюся, не зовсім, — у нього на обличчі раптом проступив сумнів. — Я вас провів би, тільки треба покласти двигун спатоньки. Ви ж дасте собі раду?

Вони, здається, були вдалині від цивілізації, навколо тільки колії, стрілки і темні тіні потягів.

— У Мерілебоні бомба, так що ми за Кінґс-Кросс, — пояснив Фред, ніби прочитавши її думки. — Не все так погано.

Він увімкнув найслабший ліхтар, який освітив заледве півметра перед ними.

— Треба вважати, ми тут — стратегічна ціль.

— Я справлюся, — сказала вона трохи жвавіше, ніж почувалася. — За мене не переймайтеся, спасибі вам. Добраніч, Фреде.

Вона рішуче рушила геть і одразу спіткнулася об рейки. Забивши коліна об гострий щебінь між колій, вона тихо зойкнула від болю.

— Стривайте, міс Тодд, — Фред поміг їй підвестися. — Ви самі не знайдете тут виходу в темряві. Ходімо, проведу вас до воріт.

Він узяв її під руку і рушив, скеровуючи у правильному напрямку, ніби вони прогулювалися в неділю уздовж Темзи. Їй згадалося, як їй замолоду подобався Фред. Мабуть, ці почуття можна відсвіжити.

Вони сягнули масивних дерев’яних воріт, і він відкрив їй хвірточку у них.

— Здається, я вже розумію, де ми, — сказала вона. Насправді вона поняття не мала, де знаходиться, але не хотіла клопотати Фреда. — Що ж, спасибі вам іще раз, може, побачимося, коли я поїду у Лисячий закут наступного разу.

— Це навряд чи. Я від завтра пожежник. На потяги вистачить таких стариганів, як Віллі.

— Вітаю, — сказала вона, хоча думала про те, яка небезпечна робота у пожежників.

*

Такої темної ночі вона й не пам’ятала. Вона йшла, витягнувши руку перед обличчям, і врешті наштовхнулася на жінку, яка й пояснила, де вони. Вони разом пройшли близько кілометра. За кілька хвилин по тому, як Урсула лишилася сама, вона почула кроки позаду і сказала: «Я тут», — щоб власник ніг на неї не наштовхнувся. Це був чоловік — розмита постать у темряві. Він провів її до Гайд-парку. До війни вона й не подумала б іти під руку з незнайомцем, тим паче чоловіком, але зараз небезпека з небес видавалася значно серйознішою, ніж будь-які можливі наслідки цієї дивної близькості.

*

Коли вона нарешті добрела до Філлімор-ґарденз, то думала, що вже має світати, але насправді щойно перевалило за північ. Нарядна Міллі нещодавно повернулася з побачення.

— О Господи, — сказала вона, побачивши Урсулу. — Що сталося? Потрапила під вибух?

Урсула поглянула у дзеркало й побачила, що вона вся вкрита сажею і вугільним порохом.

— Страшидло.

— Ти виглядаєш як шахтар.

— Чи як водій паровоза, — сказала вона і в двох словах переказала пригоди того вечора.

— А, Фред Сміт, помічник різника? Він завжди був красунчик.

— Такий і лишився. А я привезла яйця з Лисячого закута.

Урсула вийняла із сумки картонну коробку, яку їй дала Сильвія. Яйця загорнули в сіно, але вони все одно побилися — чи то у деренчливому локомотиві, чи то від падіння у депо.

Наступного ранку вони зробили яєшню з порятованих решток.

— Смакота, — сказала Міллі. — Тобі треба частіше вибиратися додому.

Жовтень 1940 року

— А сьогодні в нас жвавенько, — сказала міс Вулф.

Це ще скромно сказано. Наліт був у розпалі, бомбардувальники гули згори, час від часу зблискуючи у променях прожекторів. Фугасні бомби з ревом спалахували, великі батареї зеніток гриміли, пирхали і тріщали — усе як завжди. Снаряди свистіли чи верещали, злітаючи на швидкості півтора кілометри на секунду, а тоді блимали і мерехтіли як зорі, перш ніж згаснути. Уламки сипалися вниз.

(Кілька днів тому двоюрідного брата містера Сіммса вбило шрапнеллю від зеніток у Гайд-парку.

— Прикро загинути від рук своїх же, — сказав містер Палмер. — У цьому навіть сенсу немає).