Життя за життям

(— Але ж щоразу, як вони здіймаються в повітря, шанси такі самі, — уточнила Урсула. — Це ж так працює імовірність.

— У випадку бомбардувальників — не так, — відрекла дівчина з Міністерства авіації).

Вона взяла довгу обідню перерву, і Тедді провів її назад на роботу. Тепер у місті стало трохи спокійніше.

Вони збиралися пообідати в якомусь шикарному ресторані, а потрапили врешті до закладу із британською кухнею, де замовили смаженю, сливовий пиріг і заварний крем. Сливи, звісно, були консервовані. Їм усе одно сподобалося.

— Стільки імен, — протягнув Тедді, вдивляючись у кенотаф. — Стільки життів. І ось знову. Здається, з людською породою щось не так. Це ж суперечить усьому, у що ми хочемо вірити, ти не думаєш?

— Тут нічого думати, — різко відповіла вона, — треба просто жити собі. — (Вона і справді перетворювалася на міс Вулф). — Врешті, життя дається один раз, і треба зробити все, що в наших силах. Усе одно наробимо помилок, але треба бодай постаратися. — (Перетворення завершилося).

— А що, якби ми проживали життя знову і знову, доки нарешті не зробимо все правильно? Правда, було б чудесно?

— Думаю, це було би стомливо. Я зацитувала б тобі Ніцше, але ти, мабуть, мене стукнеш.

— Мабуть, — доброзичливо погодився він. — Він же нацист?

— Не зовсім. Тедді, а ти досі пишеш вірші?

— Ні, слова пішли. Що не спробую, усе фальш. Ніби перетворюю війну на гарні картинки. Серця в цьому не бачу.

— Темного, живого, кривавого серця?

— Може, це тобі треба писати, — розсміявся він.

*

Доки Тедді гостював у неї, вона не ходила на нічні чергування — міс Вулф викреслила її зі списку. Та й рейди зараз траплялися рідше. У березні та квітні були великі нальоти — вони встигли трохи перепочити від бомб, і це лише погіршило становище.

— Дивно, — зауважила міс Вулф, — коли бомблять безперервно, нерви так напружуються, що все зносиш легше.

На Урсулиному посту було затишшя.

— Гітлера, мабуть, більше цікавлять Балкани, — припустила міс Вулф.

— Він нападе на Росію, — авторитетно заявив Крайтон.

Міллі знову була в турне заводами, тож у кенсінґтонській квартирі вони лишилися самі.

— Це ж безумство.

— А він і є безумець, чого від нього ще чекати? — Крайтон зітхнув. — Давай не будемо про війну.

Вони пили віскі з Адміралтейства і грали у крибедж, як старе подружжя.

Тедді провів її на роботу, аж до Ексибішн-роуд, і сказав:

— А я думав, що це твоє командування — пишне, з портиком і колонами, а не якийсь там бункер.

— За портиком — це до Моріса.

*

При вході її підстерегла Айві Джонс, телеграфістка на зміні, і сказала:

— А ви темна конячка, міс Тодд, такого красеня від нас приховуєте.

Урсула подумала: от що буває, якщо триматися із підлеглими доброзичливо.

— Мушу бігти, — сказала вона. — Треба донести про обстановку.

*

Її «дівчата» — міс Фоусетт і її когорта — збирали, опрацьовували і складали дані у великі папки, які подавали їй, а вона компонувала звіт за день, тиждень, а часом і погодинний. Звітам за день, звітам про збитки і звітам про обстановку не було кінця. А потім усе треба було надрукувати, скласти в чергову папку й підписати, і дані починали свій шлях далі, до когось штибу Моріса.

— Ми просто гвинтики в механізмі, — сказала їй міс Фоусетт.

На що Урсула відповіла:

— Не забувайте, без гвинтиків ніякого механізму немає.

*

Тедді зводив її випити. Вечір був теплий, дерева квітли, здавалося, що війна скінчилася.

Він не хотів говорити ані про польоти, ані про війну, ані навіть про Ненсі. А де вона? Виявляється, займається чимось секретним, говорити про роботу не може. Здається, зараз узагалі ніхто не може ні про що говорити.

— Що ж, давай поговоримо про тата, — сказав він, тож так вони і зробили. Г’ю нарешті здобувся на гідний помин.

Наступного ранку Тедді пішов на потяг до Лисячого закута, де збирався провести кілька днів.

— Візьмеш із собою ще одного евакуйованого? — спитала Урсула й віддала йому Щасливчика.

Пес днями сидів сам у квартирі, доки Урсула була на роботі, але вона часто брала його із собою на чергування, і всі вважали його талісманом загону. Навіть містер Буллок, якого складно було запідозрити в любові до тварин, приносив йому об’їдки і кісточки. Інколи здавалося, що пес харчується краще, ніж вона. Хай там як, воєнний Лондон — не місце для пса, — пояснила вона Тедді:

— Він боїться шуму.

— Він мені подобається, — сказав він і почухав псу лоб. — Дуже прямолінійний.

Вона провела їх до Мерілебону. Тедді віддав їй честь, затиснувши песика під пахвою, і зворушливо, й іронічно водночас, і сів на потяг. Із собакою прощатися було майже так само прикро, як із Тедді.

*

Їхній оптимізм виявився безпідставним. У травні був страшний рейд.