Життя за життям

Вона раптом зауважила, що в Морісі майже завжди кипіла ледве тамована лють (як можна так жити?) — чимось він нагадував їй Гітлера, вона-бо чула, як Моріс картає секретарок. («Ти перебільшуєш, — сказала Памела, — але дотепно»).

Моріс ніколи не марав рук. Він не бував на місцях вибухів, не піднімав тіл, розламаних, як хлопавка, не наступав на брудний згорток шмаття і плоті, що був колись немовлям.

Що він тут забув? Невже знову почне просторікувати про її любовне життя? Вона й не підозрювала, що він скаже:

— Я з прикрістю змушений повідомити, — (мовби робив офіційну заяву), — що в Теда поцілили.

— Що? — вона не розуміла. Що в нього поцілило? — Я не розумію, про що ти, Морісе.

— Тед, — повторив він. — Тедів літак упав.

Тедді ж був у безпеці. Він «відбув чергування» і тепер викладав у частині бойової підготовки. Він голова ескадрильї з хрестом за бойові заслуги (Урсула, Ненсі та Сильвія супроводжували його в Палац, нетямлячись від гордості). А тоді він знову попросився на бойові вильоти.

(— Мені здавалося, що так правильно).

Її знайома з Міністерства авіації — Енн — сказала, що друге чергування переживе лише один пілот із сорока.

— Урсуло, — не змовкав Моріс, — ти розумієш, що я кажу? Ми його втратили.

— То знайдемо.

— Ні, не знайдемо. Офіційно він «зник безвісти у бою».

— Значить, живий. Де це сталося?

— У Берліні, кілька днів тому.

— Значить, він вистрибнув і тепер у полоні, — сказала Урсула, ніби знала напевно.

— Боюся, що ні. Літак загорівся, ніхто з нього не вибрався.

— А ти це звідки знаєш?

— Були свідки, інший пілот.

— Хто? Хто це бачив?

— Не знаю, — йому урвався терпець.

— Ні, — знову повторила вона. І знову: ні. Серце калатало, у роті пересохло. Виднокіл затягнула імла і цяточки, як на полотні пуантиліста. Вона ось-ось зомліє.

— Ти в порядку? — долинув Морісів голос. Я в порядку? — подумала вона. Чи в порядку я? Як я можу бути в порядку?

Морісів голос долинав ніби здалека. Вона почула, як він погукав дівчину. Їй принесли стілець, налили води. Дівчина сказала:

— Ось, міс Тодд, опустіть голову між колін.

Це міс Фоусетт, мила дівчина.

— Спасибі, міс Фоусетт, — пробурмотіла вона.

— Мати теж тяжко це сприйняла, — сказав Моріс, чуже горе його спантеличило. Він ніколи не любив Тедді так, як вони.

— Що ж, — він поплескав її по плечу, вона спробувала не сахнутися, — мені час вертатися на роботу. Побачимося, мабуть, у Лисячому закуті.

Останні слова сказав майже знічев’я, ніби, відбувши найгіршу частину розмови, можна перейти до буденних теревенів.

— Чому?

— Що чому?

Вона випросталася. Вода у склянці трохи тремтіла.

— Чому ми побачимося у Лисячому закуті?

Міс Фоусетт і далі послужливо маячила при ній.

— Зазвичай за таких оказій родина збирається. Похорону-бо все одно не буде.

— Як не буде?

— А от так. Тіла ж немає.

Він що, стенув плечима? Невже стенув? Її били дрижаки, може, таки й зомліє. Якби ж то хтось її обійняв, тільки не Моріс. Міс Фоусетт взяла в неї з рук склянку. Моріс докинув:

— Я тебе, звісно, підвезу. Матір, здається, це геть підкосило.

То він їй це сповістив по телефону? Жах, — глухо подумала вона. Хоча, мабуть, без різниці, як тобі сповістять такі новини. Та все ж, те, що звістку приніс Моріс у костюмі-трійці, а тепер прихилився до її столу, розглядав власні нігті і наче чекав, що вона скаже, що в порядку, і його відпустить…

— Я в порядку. Можеш іти.

Міс Фоусетт принесла їй гарячий солодкий чай і сказала:

— Мої співчуття, міс Тодд. Провести вас додому?

— Спасибі вам, але я в порядку. Не принесете мені пальто?

*

Фуражку він вертів у руках. Йому було з ними незатишно. Рой Голт сьорбав пиво з великого скляного кухля пожадливими ковтками, ніби дуже хотів пити.

Він дружив із Тедді і став свідком його смерті. Ось він, той самий «інший пілот». Востаннє Урсула була там, коли навідувала Тедді влітку 42-го: вони сіли в наливайці просто неба, їли сендвічі з шинкою і маринованими яйцями.

Сам Рой Голт був із Шеффілда — повітря як у Йоркширі, тільки трохи гірше. Його мати та сестра загинули у страшних рейдах у грудні 1940 року, тож він заприсягся, що спатиме спокійно аж тоді, коли скине бомбу прямо Гітлерові на голову.

— Молодець, — сказала Іззі. Урсула вже не раз зауважувала, що та тримається з юнаками дивно — ніби й по-материнськи, а ніби водночас і фліртує (а колись просто фліртувала). Дивитися на це неприємно.

Почувши новини, Іззі притьмом полишила Корнволл, дісталася до Лондона, реквізувала машину й купони на пальне у «знайомого» в уряді й доправила їх спершу до Лисячого закута, а потім і до бази Тедді.

(— Не треба тобі їздити потягами, — сказала вона, — і так прикростей вистачає).

«Знайомий» — це зазвичай евфемізм для колишнього коханця.

(— Що ви зробили, щоб це добути? — спитав сердитий власник майстерні, заправляючи їх на шляху на північ.

— Переспала з великим цабе, — солодко відповіла Іззі).

Урсула не бачилася з Іззі після похорону Г’ю, коли та раптом зізналася, що в неї є дитина. Вона думала знову завести про це розмову на шляху до Йоркшира (хоча й ніяково), адже Іззі засмучена, а поговорити їй про це, схоже, більше немає з ким. Навіть сказала: