Життя за життям

У їхній дім на Філлімор-ґарденз влучила бомба. На щастя, ані Урсули, ані Міллі не було вдома, але дах і горішній поверх знесло. Урсула все одно не стала виселятися і якийсь час жила там просто неба. Погода була непогана, і їй це навіть подобалося. Вода була, а електрики — ні, тож співробітниця позичила їй старий намет. Востаннє вона спала в наметі у Баварії, коли долучилася до дівчат Бреннер у літній експедиції БДМ горами. Вона ділила намет із Кларою, найстаршою сестрою. Вони здружилися, але відколи почалася війна, від Клари не було звісток.

Крайтон сприйняв її житло al fresco як належне — «це як спати на палубі під зорями в Індійському океані». Серце стислося від заздрощів, вона-бо навіть у Парижі не бувала. Вісь Мюнхен — Болонья — Нансі визначала край незнаного їй світу. Вони з Гіларі — тією самою подружкою, що ночувала у шафі в бункері, — збиралися проїхатися Францією на велосипеді, але війна поставила крапку в їхніх планах. Усі застрягли в їхньому маленькому королівстві. Якщо про це замислитися, то нападає клаустрофобія.

Коли Міллі вернулася зі свого турне, то заявила, що Урсула схибнулася, і настояла, щоб вони знайшли нове житло — так вони в’їхали до доволі обшарпаної квартирки на Лексем-ґарденз, хоча Урсула від початку знала, що їй там не сподобається.

(— Ми можемо жити разом, якщо хочеш, — сказав Крайтон. — Зняли би квартирку у Найтсбриджі.

Вона перевела розмову на іншу тему).

І це, звісно, ще не найгірше. Під час того нальоту бомба влучила просто в їхній пост, загинули гер Ціммерман і містер Сіммс.

На похороні гера Ціммермана струнний квартет біженців грав Бетховена. Урсула, на відміну від міс Вулф, вірила, що старі рани самими тільки творами видатного композитора не зцілити.

— Я їх чула у Віґмор-голлі ще до війни, — прошепотіла міс Вулф. — Це дуже добрі музиканти.

Після похорону Урсула знайшла на пожежній станції Фреда Сміта, і вони зняли номер у захирілому готельчику неподалік від Паддінґтона. Потім, уже після сексу, що, як і раніше, був добрий, вони заснули під брязкіт потягів — Фред, мабуть, скучає за цим звуком.

Коли вони попрокидалися, він сказав:

— Вибач, що минулого разу повівся як бовдур.

Він добув їм дві чашки чаю — мабуть, причарував покоївку, готель був не з тих, що пропонують послуги кухні, не кажучи вже про обслуговування номерів. У нього був природний шарм, як і в Тедді — похідне від їхньої прямолінійності. Чар Джиммі інший, було в ньому щось махлярське чи що.

Вони сиділи на ліжку, пили чай і курили. Їй згадався один із її улюблених віршів Донна, «Реліквія» — «Обручка з кіс сяйливих на руці» — але цитувати не стала: ще пам’ятала, як усе скінчилося минулого разу. А смішно було б, якби в готель зараз влучила бомба. Ніхто не знав би, хто вони і що роблять разом у ліжку, яке стало їм могилою. Відколи вони зустрілися на Арґайл-роуд, вона дедалі частіше думала про смерть. Чомусь той випадок позначився на ній сильніше, ніж інші інциденти. Цікаво, що вона хотіла б на своєму надгробку? — знічев’я думала вона. «Урсула Бересфорд Тодд, непохитна до останнього».

— А знаєте, в чому ваша проблема, міс Тодд? — спитав Фред Сміт і згасив цигарку.

Він узяв її за руку й поцілував у відкриту долоню. Вона вирішила вхопитися за цю солодку мить і спитала:

— І в чому ж?

Відповіді так і не дізналася, бо тут завила сирена, а Фред вигукнув:

— Блядь, блядь, блядь, це ж моя зміна.

Він швидко натягнув одяг, поспіхом її чмокнув і прожогом вилетів із кімнати. Більше вона його не бачила.

*

Вона читала воєнний бюлетень Міністерства внутрішньої безпеки за ті страшні нічні години 11 травня.

Час випуску: 00:45. Тип повідомлення: телетайп. Вхідні чи вихідні дані: вхідні. Тема: Портове представництво Південно-західної індійської компанії зруйновано вибухівкою. А ще — Вестмінстерське аббатство, Парламент, штаб-квартира де Голля, Казначейство, Королівський суд. Вона на власні очі бачила, як палає страшний вогненний стовп церкви св. Климента Данського на Стренді. І всі ті прості люди, які вели собі свої прості життя у Бермондзі, Ізлінґтоні, Саутерку. Список тягнувся у нескінченність. Її відволікла міс Фоусетт, яка сказала:

— Вам повідомлення, міс Тодд, — і подала клапоть паперу.

У її знайомої була знайома в пожежній службі, і та передала їй звіт із припискою: «Це ж твій друг? Співчуваю…».

«Пожежник Фредерік Сміт загинув, коли в Ерлс-корт обвалилася стіна».

Довбаний йолоп, — подумала Урсула. Йолоп довбаний.

Листопад 1943 року

Новини їй приніс Моріс. Його поява збіглася з появою візочка з чаєм.

— Можна на два слова?

— Хочеш чаю? — спитала вона, встаючи з-за столу. — Ми поділимося, хоча наш чай, напевно, не до порівняння з оранж пеко, дарджилінгом чи що вам там дають. Та й тістечка наші, мабуть, не до пари вашим.

Жінка при таці незворушно вислухала цей діалог із зайдою із емпіреїв.

— Ні, чаю не буду, дякую, — несподівано ґречно відказав він і похнюпився.