Життя за життям

— Я тебе все одно люблю.

Вона б, може, так ніколи й не вийшла з комірчини, але тут у головні двері подзвонили, і в передпокої раптом зашуміло. Тедді привідкрив двері подивитися, що відбувається, а тоді сховався назад і доповів:

— Мама цілує якогось чоловіка. Вона плаче. Він теж плаче.

Урсула висунула голову з комірчини, щоб подивитися на таку яву, а тоді вражено обернулася до Тедді.

— Мені здається, це, можливо, татко.

Мир

Лютий 1947 року

Урсула обережно перейшла вулицю. Дорога була підступна, поорана крижаними бурунами і ярами. А тротуар іще небезпечніший — як не кучугури брудного витоптаного снігу, то, що гірше, гірки, виковзані місцевими дітлахами, які, відколи школи позакривали, не знайшли собі кращого заняття, ніж кататися на санчатах. Господи, — подумала Урсула, — яка я стала недобра. Це все ця клята війна. Це все цей клятий мир.

Коли вона нарешті встромила ключ у двері з вулиці, була вже геть стомлена. Закупи ніколи доти не були таким випробуванням, навіть за найстрашніших днів Бліцу. Кусючий вітер пік обличчя, пальці заніміли від холоду. Температура вже багато тижнів не піднімалася вище нуля, так холодно не було навіть у 41-му. Урсула уявила, як намагається пригадати цю нестерпну стужу в якомусь непевному майбутньому, і зрозуміла, що не зможе. Не прикличе цього фізичного відчуття, ніби кістки ось-ось розіб’ються, а шкіра лусне. Учора вона бачила, як двоє молодиків намагаються відкрити якийсь люк на дорозі, послуговуючись чи не вогнеметом. Може, не буде ніякого тепла і відлиги, може, надійшов новий Льодовиковий період. Спочатку вогонь, потім крига.

Воно й на краще, що війна відучила її цікавитися модою. Ось що на ній одягнуто, починаючи з внутрішнього шару: кофта з короткими рукавами, кофта з довгими рукавами, светр, кардиган, а згори благеньке зимове пальтечко, куплене в «Пітер Робінсонс» ще за два роки до війни. Це як не згадувати прозаїчного безрадісного спіднього, цупкої твідової спідниці, сірих вовняних шкарпеток, рукавиць, шарфа, шапки і старих материних чобіт на вовні. Заздалегідь шкода бідаху, який спробував би зазіхнути на її честь.

— Нам так не пощастить, — сказала Енід Баркер, одна з їхніх секретарок, над живлющою і цілющою чашкою чаю.

Енід пройшла проби на роль заповзятливої лондонської дівчини році так у 40-му, і відтоді гнула цю лінію із великим завзяттям. Урсула аж картала себе, що така до неї недобра. Енід — людина непогана, та й таблиці зводить вправно: сама Урсула так і не опанувала цим мистецтвом, коли вчилася у коледжі секретарок. Курси стенографії та машинопису вона закінчила сто років тому — усе, що було до війни, відступило у прадавню історію (її власну). Хай там як, Урсулі заняття давалися на диво легко. Містер Карвер, що очолював курси, стверджував, що вона навіть зможе вивчитися на судову стенографістку й піти працювати в Олд-Бейлі. То було б геть інше життя, може, і краще. Хоча, звісно, ніколи нема знаття.

Урсула піднялася неосвітленими сходами до своєї квартири. Тепер вона жила сама. Міллі вискочила заміж за американського пілота й перебралася до штату Нью-Йорк («Та щоб я — і за військового! Хто б міг подумати?»). Стіни коридору вкривав тонкий шар сажі і, здається, жиру. Будинок був старий, та ще й у Сохо (почувся материн голос: «Хіба ж хочеш — мусиш»). Жінку, що жила на поверх вище, навідувало чимало джентльменів. Урсула вже звикла, що згори постійно лине скрип ліжка і дивні звуки. Зате вона мила, завжди радісно вітається і вчасно підмітає сходи.

Будинок від початку був такий занедбаний, ніби зійшов зі сторінок романів Діккенса, і відтоді, позбавлений любові, занепав іще більше. Утім усенький Лондон виглядав кепсько: брудний, понурий, їй згадалося, як міс Вулф казала, що «бідолашний старий Лондон» уже ніколи не очиститься. («Усе таке жахливо обшарпане»). Може, вона й мала рацію.

— Так і не скажеш, що це ми виграли війну, — сказав Джиммі, коли приїхав їх навідати. У новенькому американському вбранні він сяяв від світлих перспектив.

Урсула легко пробачила молодшому братові дух Нового світу — у нього був тяжкий воєнний досвід. Як, утім, і в них усіх. Черчилль обіцяв їм «довгу і тяжку війну». І як у воду дивився.

Отаке в Урсули тимчасове пристанище. Грошей на краще житло не було, та, як по правді, їй і байдуже. Своя кімната, віконце над умивальником, колонка для гарячої води, спільний туалет далі по коридору. Урсула досі скучала за квартирою, яку знімала з Міллі у Кенсінґтоні. Ту розбомбили під час великого нальоту у травні 41-го. Урсулі згадалася пісня Бессі Сміт — «як лисиця без нори». Насправді вона ще кілька тижнів прожила у тій квартирі, дарма що без даху. Було прохолодно, але Урсула була звична до суворих польових умов: вивчилася із Союзом німецьких дівчат, хоча в ті темні дні такого й не афішували.