Життя за життям

— Молитися?

У Бога Сильвія не вірила. Біблійний Бог був мстивий і примхливий (Тіффін і так далі), анітрохи не більш реальний, ніж Зевс чи великий Пан.

Утім, вона сумлінно ходила до церкви щонеділі й не тривожила Г’ю своїми єретичними думками. Тож вона помолилася затято, але без віри — мабуть, це все одно ні на що не впливає.

Коли з ніздрів Тедді потекла бліденька кривава піна, як зозулина слинка, Сильвія застогнала, мов поранений звір. Місіс Ґловер і Памела дослухалися з коридору і взялися за руки у рідкісну мить єдності. Сильвія підхопила Тедді з ліжка, міцно пригорнула до грудей і завила від болю.

«Господи, — подумав доктор Фелловз, — та ця жінка в горі просто дикунка».

*

Вони разом пітніли у кублі із Сильвіїної постелі. Тедді розкинув ручки на подушках. Урсула його пригорнула, але він був надто гарячий, тож вона просто вхопила брата за литку, ніби хотіла не дати йому втекти. Урсулі здавалося, ніби в її легенях заварний крем — густий, жовтий, солодкий.

Тедді помер до настання темряви. Урсула відчула, коли він відійшов, у глибині свого єства. Сильвія видала зболений стогін, а тоді хтось підняв Тедді з ліжка. Він був маленький хлопчик, але коли Урсула лишилася сама, їй здалося, що з-під боку забрали щось величезне. Вона чула, як захлинається плачем Сильвія — ридає страшно, ніби їй відтяли кінцівку.

Від кожного подиху заварний крем у легенях загусав. Світ тьмарився, у ній жевріло передчуття, як на Різдво чи день народження, а тоді надлетів чорний кажан ночі й огорнув крилами. Останній подих — і все. Вона потяглася до Тедді, забувши, що його вже немає.

Запала темрява.

Сніг

11 лютого 1910 року

Сильвія запалила свічку. Стояла непроглядна зимова пітьма, золотий годинничок на каміні у спальні показував п’яту ранку. Англійський годинник («кращий, ніж французькі» — напучувала мати) подарували батькам на весілля. Коли після смерті батька, який писав портрети цілого вищого світу, до них почали вчащати кредитори, овдовіла мати ховала годинник під спідницею, оплакуючи той факт, що криноліни відійшли у минуле. Кредитори дуже здивувалися, коли Лотті почала відбивати чверть години, але, на щастя, пішли, перш ніж вона пробила годину.

Немовля спало в колисочці. Сильвії раптом згадалося Колріджеве «дитя, що спить в колисці при мені». З якого це вірша?

Вогонь у каміні пригас — останні іскри ледве жевріли. Дитя занявчало, й Сильвія обережно вилізла з ліжка. Дітородіння — річ жорстока. Якби це вона вигадувала людську породу, то облаштувала б усе геть інакше. (Можливо, зачаття відбувалося б, коли золотий промінь світла падав на вухо, а дитина виходила б через добре змащений і скромно прихований люк). Вона вилізла з теплого ліжка й підняла Урсулу з колиски. А тоді їй раптом здалося, що снігову тишу розірвало тихе кінське іржання, і її душу прошив електричний спалах насолоди від цього несподіваного звуку. Вона піднесла Урсулу до вікна й відсмикнула важку завісу, щоб визирнути надвір. Сніг стер знайомі обриси, оповив світ білою пеленою. Внизу на неї чекало фантастичне видовисько: Джордж Ґловер без сідла їхав на одному зі своїх велетенських шайрів (здається, Нельсоні) засніженою доріжкою. Він виглядав велично, як прадавній герой. Сильвія закрила завіси й вирішила, що випробування цієї ночі, мабуть, скоїли щось із її мозком, раз вона галюцинує.

Вона взяла Урсулу в ліжко, немовля шукало сосок. Сильвія вірила, що дітей мусить годувати сама. Нехай вона почувалася дійною коровою, але скляні пляшечки й гумові соски видавалися їй неприродними. Немовля було повільне й непевне, розгублене новим. «Скільки ще до сніданку?» — подумала Сильвія.

Перемир’я

11 листопада 1918 року

«Дорога Бріджит, я закрила двері на ключ і засув. У селі банда грабіжників» — через «и» чи «е»? Урсула пожувала олівець, доки він не почав кришитися. Так і не визначившись, вона викреслила «грабіжників» і написала «бандитів». «У селі банда бандитів. Будь ласка, заночуй у Кларенсової матері». Про всяк випадок додала: «А ще в мене голова болить, тож у двері не стукай». І підписала: «Місіс Тодд». Урсула дочекалася, доки з кухні всі вийдуть, вискочила надвір і пришпилила записку до задніх дверей.

— Ти що робиш? — спитала місіс Ґловер, коли вона повернулася в дім. Урсула підскочила, кухарка ходила тихо, як кішка.

— Нічого, дивлюся, чи Бріджит не йде.

— Господи, та вона вернеться останнім потягом, ще не скоро. А тепер паняй звідси, тобі давно час спати. Тут у нас Ліберті-голл.

Урсула не знала, що таке Ліберті-голл, але, мабуть, жилося там добре.

*

Наступного ранку Бріджит не було. І, що найдивніше, не було й Памели. Урсулу охопила полегша — така ж непоясненна, як паніка, що змусила її минулої ночі написати записку.

— Минулої ночі на дверях лишили дивну записку, — сказала Сильвія. — Хтось зіграв із Бріджит недобрий жарт, і вона не змогла зайти додому. Урсуло, почерк виглядає точнісінько як твій. Можеш це пояснити?

— Не можу, — вперлася Урсула.

— Я послала Памелу до місіс Доддс, щоб вона привела Бріджит додому, — сказала Сильвія.