Життя за життям

Удома на неї чекала приємна несподіванка. Пеммі прислала подарунок — у дерев’яному ящику лежала картопля, цибуля, величезна зелена савойська капустина (прегарна), а згори ще й півтузина яєць у гніздечку зі старого фетрового капелюха Г’ю. Гарні яєчка, коричневі, плямисті, безцінні, як неогранені коштовні камені, з подекуди налиплим пір’ячком. При ящику записка: «З Лисячого закута з любов’ю». Це — як отримати пакунок від Червого хреста. На бога, як ящик узагалі сюди доправили? Поїзди стали, дороги безнадійно занесло снігом. І як сестра взагалі відкопала цей зимовий урожай, коли «земля тверда як криця»?

Коли Урсула прочинила двері, на підлозі лежала записка. Довелося вдягнути окуляри, щоб її прочитати. Це від Беї Шоукросс: «Я зайшла, а тебе не було. Прийду пізніше. Цілую, Бея». Шкода, що вона пропустила Беїн візит: суботнього надвечірка краще сидіти з друзями, ніж вештати поруйнованим Вест-Ендом. Раз їй від самого вигляду капустини так радісно… Проте капустина — несподівано, як то завжди буває — прикликала прикрий спогад про пакуночок у пивниці на Арґайл-Роул, і вона знову поринула в меланхолію. Останнім часом вона потерпала від перепадів настрою. Покартала себе: та на бога, візьми-но себе в руки.

У квартирі, здається, стало ще холодніше. Після морозного повітря шкіра пекла вогнем. Зашпори брали навіть вуха. Треба було купити навушники чи навіть в’язану шапочку-шолом, як ті, які Тедді та Джиммі носили до школи. Як там у «Напередодні дня св. Агнеси»? Щось там про кам’яні подоби у церкві «у панцирі й каптурі крижанім». Щоразу як вона повторювала цей рядок, її пробирав холод. Колись, ще у школі, Урсула вивчила цілий цей вірш — її пам’ять уже нездатна на такі подвиги — а тепер он навіть рядка згадати не може. Вона раптом пожалкувала, що це Памелі, а не їй дісталася стара Сильвіїна норкова шуба, схожа на велику доброзичливу тварину. Сильвія на День перемоги обрала смерть. Доки інші жінки готували банкети з решток харчів і витанцьовували на вулицях, Сильвія лягла на ліжечку, де в дитинстві спав Тедді, і випила пляшечку снодійного. Записки не лишила, але і так все було ясно. Поминальний обід у Лисячому закуті не хотілося навіть згадувати. Памела сказала, що так чинять лише боягузи, але Урсула не поділяла її певності. Бодай Сильвія визначилася, що хоче. І стала черговою жертвою війни, черговим рядком у статистиці.

— Знаєш, — сказала Памела, — ми з нею часто сперечалися. Вона казала, що від науки самі біди, люди просто винаходять нові способи убивати. А тепер думаю: може, вона мала рацію.

І це, звісно, ще до Хіросіми.

Урсула запалила газовий вогник на маленькій, побитій життям грубці, що виглядала як біженець із минулого століття, і вкинула в лічильник монету. Ходили чутки, що пенні й шилінги закінчуються. Цікаво, чому б не переплавити зброю? Гармати на плуги і так далі.

Вона розклала дари Пеммі на дерев’яній дощечці, де сушила начиння, як убогий натюрморт. Овочі були брудні, але труби замерзли, тож мити їх ні в чому — та й газова напруга така низька, що воду зігріти складно. «Вода як камінь стала». А на дні ящика вона знайшла півпляшки віскі. Стара добра Пеммі завжди про всіх дбала.

Вона зачерпнула води з відра, яке наповнила з колонки на вулиці, і поставила на газ. Може, яйце зварити, хоча на це й піде ціла вічність? Навколо конфорки тріпотіла тонесенька корона блакиті. У місті попереджали стежити за напругою — а раптом газ знову дадуть, коли ґніт уже згас?

Цікаво, а отруїтися газом — погана смерть? — подумала Урсула. Отруїтися газом… Їй згадався Освенцім. Треблінка. Джиммі був у десантурі, але під кінець війни його з якогось доброго дива приписали до антитанкового полку, який звільняв Берген-Бельзен (у Джиммі взагалі все вічно було з якогось доброго дива). Урсула допитувала брата, доки він їй нарешті не розповів, що там бачив. Він не хотів говорити, а найгіршим, мабуть, так і не поділився, але вона мусила знати. Мусила свідчити. (У вухах відлунював голос міс Вулф: «Не можна забувати цих людей, коли опинимося в безпеці майбутнього»).

Під час війни вона займалася тим, що рахувала померлих — зводила у списки й документи нескінченний потік тих, хто загинув у бомбардуваннях. Цифри приголомшували, але більші числа — шість мільйонів загиблих, п’ятдесят мільйонів загиблих, нескінченна тьма душ — були поза її розумінням.

Учора Урсула набрала води. На сусідній вулиці встановили колонку (хто ці «вони», які її встановили? Після шести років війни всі звикли коритися «їхнім» наказам, англійці — порода слухняна). Урсула наповнила чайник і відро. Перед нею в черзі стояла елеґантна пані у сріблясто-сірій соболиній шубі до землі і теж терпляче чекала на кусючому морозі з відрами. У Сохо вона виглядала не у своїй тарілці, але хтозна, що в неї за доля?