Життя за життям

— Ти послала Памелу? — у жасі перепитала Урсула.

— Так, Памелу.

— Памела із Бріджит?

— Так, із Бріджит. Та що з тобою таке?

Урсула вибігла з дому. Сильвія кричала щось їй услід, але вона не спинялася. За своє восьмирічне життя вона ще ніколи не бігла так швидко, навіть коли Моріс гасав за нею, щоб зробити кропивку. Вона мчала до котеджу місіс Доддс, розбризкуючи грязюку, тож коли зустріла Памелу і Бріджит, то була забрьохана з голови до п’ят.

— Що сталося? — стривожилася Памела. — Щось із татком?

Бріджит перехрестилася. Урсула обняла Памелу і розплакалася.

— Що сталося? Розкажи! — Тепер запанікувала й Памела.

— Не знаю, — схлипувала Урсула. — Я просто так за тебе хвилювалася.

— Дурненька, — чуло сказала Памела і пригорнула її.

— У мене трошки голова болить, — сказала Бріджит. — Ходімо додому.

*

Незабаром знову запала темрява.

Сніг

11 лютого 1910 року

— Той Фелловз каже, що це справжнє чудо, — сказала Бріджит, коли вони з місіс Ґловер підняли ранкову чашку чаю за новонароджене немовля.

Що ж про місіс Ґловер, то вона думала, що місце чудес — на сторінках Біблії, а не в крові пологів. Вона сказала:

— Може, на трьох вона зупиниться.

— Чого це їй зупинятися, коли дітки здорові, а грошей вистачає на всі забаганки?

Місіс Ґловер пропустила її слова повз вуха, тяжко піднялася з-за столу і сказала:

— Піду приготую місіс Тодд сніданок.

Вона винесла миску з нирками, що відмокали в молоці у комірчині, і почала знімати жирну білу мембрану, схожу на оболонку немовляти. Бріджит зиркнула на молоко з кривавими прожилками і їй стало гидко, хоча взагалі вона була небридлива.

Доктор Фелловз уже поснідав беконом, кров’янкою, грінкою і яєшнею — і пішов. Приходили із села, марно пробували відкопати його машину, а тоді хтось побіг по Джорджа, і той приїхав на своєму дебелому шайрі. Місіс Ґловер згадався святий Юр, але вона відмахнулася від цієї думки як від порожньої вигадки. Доктора Фелловза не без пригод підсадили на коня, і вони з Джорджем поїхали геть, орючи сніг.

Фермер, якого затоптав бик, вижив. Батька місіс Ґловер, молочаря, убила корова. Місіс Ґловер, юна, але безстрашна і ще не знайома з містером Ґловером, знайшла батька мертвим у сараї. Кров на соломі і здивована морда батькової улюблениці, корови Мейсі, досі стояли в неї перед очима.

Бріджит гріла долоні об чайничок. Місіс Ґловер сказала:

— Що ж, піду подивлюся, що там поробляють мої нирки. Знайди мені квітку, віднесу їй зі сніданком.

— Яку ще квітку, — Бріджит розгублено визирнула у віхолу за вікном, — у таку погоду?

Перемир’я

11 листопада 1918 року

— О, Кларенсе, — сказала Сильвія, відкриваючи задні двері. — А з Бріджит, боюся, сталася прикра пригода. Вона спіткнулася і впала. Просто литку потягнула, але, боюся, до Лондона не зможе поїхати.

Бріджит сьорбала бренді, умостившись на місці місіс Ґловер у кріслі із високою спинкою при грубці. Одну ногу вона виклала на стільчик, драматична ситуація її тішила.

— Я саме в кухню йшла, ну так. Білизну розвішувала сушитися, хоча чого й морочилася, бо знову вперіщив дощ, а тоді відчула, як мене ніби у спину штовхнули. І ось я вже лежу на землі, біль страшний. Маленькі ручки мене штовхнули, — додала вона. — Ніби привид дитяти.

— Та невже? — спитала Сильвія. — У цьому домі привидів нема, ані дитячих, ані ніяких. Ти нічого не бачила, Урсуло? Ти ж була у саду?

— Та ця дурепа просто спіткнулася, — бурчала місіс Ґловер. — Ви ж знаєте, яка вона незграба.

І додала не без зловтіхи:

— Ось і кінець твоїм лондонським гулькам.

— Нізащо, — відрубала Бріджит. — Щоб я — і пропустила такий день? Ходімо, Кларенсе, давай руку. Якось дошкутильгаю.

*

Темрява, і так далі.

Сніг

11 лютого 1910 року

— Урсулою назвали, — сказала місіс Ґловер, насипаючи кашу Морісу і Памелі, які сиділи за довгим дерев’яним столом на кухні.

— Урсула… — схвально протягнула Бріджит. — Добре ім’я. А підсніжник їй сподобався?

Перемир’я

11 лютого 1918 року

Їй усе видається знайомим.

— Це називається дежавю, — пояснила Сильвія, — розум викидає штучки. Людський розум — бездонна таїна.

Урсула була певна, що пам’ятає, як лежала у дитячому візочку під деревом.

— Ні, — сказала Сильвія, — у такому віці ніхто себе не пам’ятає.

Та все ж: Урсула пам’ятала, як хиталося на вітрі гілля, мов довгі зелені руки, і срібного зайчика на дашку, що вертівся перед лицем. Сильвія зітхнула.

— У тебе дуже багата уява, Урсуло.

Урсула не була певна, що це комплімент, але вона і справді часто не могла розрізнити, що існує насправді, а що — ні. Та ще той страшний жах — жахливий страх — який вона завжди носила в собі. Темні землі всередині.

— Не думай про таке, — різко кинула Сильвія, коли Урсула спробувала їй пояснити. — Думай про світле.

А інколи вона заздалегідь знала, що їй скажуть, чи передбачала буденні події — зараз впустять тарілку, зараз яблуко розіб’є шибу теплиці, мовби це ставалося вже багато разів. Слова і фрази відлунювали, незнайомці видавалися давніми знайомими.