Життя за життям

А тоді дитя ожило. Отак просто. («Це просто збіг, — сказав доктор Фелловз, коли йому розповіли про це медичне чудо. — Навряд чи когось можна оживити таким методом»).

*

Бріджит повернулася на кухню з другого поверху, куди відносила яловичий бульйон, і слухняно доповіла місіс Ґловер:

— Місіс Тодд просить сказати кухарці — себто вам, місіс Ґловер — щоб ви позбулися кішки. Найкраще, якщо її уб’ють.

— Уб’ють? — обурилася місіс Ґловер. Кішка, що повернулася до свого звичного місця при грубці, підняла голову і з осудом поглянула на Бріджит.

— Я просто передаю, що вона сказала.

— Тільки через мій труп, — сказала місіс Ґловер.

*

Місіс Пікша сьорбала підігрітий ром — сподівалася, що як справжня пані. Ішла третя чарка, усередині вже жеврів жар. Вона йшла приймати дитину, але завірюха змусила її спинитися у «Голубому леві», що неподалік від Чалфонт-Сент-Пітера. Ноги її в такому місці не було б, якби не нагальна потреба, але в каміні ревів вогонь, а товариство виявилося премиле. По стінах сяяли кінські вуздечки і мідні глеки. З її місця за перегородкою було видно загальний бар, де спиртне текло рікою. То було веселіше. Хтось затягнув пісню, і місіс Пікша із подивом піймала себе на тому, що відбиває ногою в такт.

— Ви би бачили, який там сніг, — сказав власник пабу, перехиляючись через широкий відполірований мідний шинквас. — Може, ми тут на багато днів застрягли.

— Як це — днів?

— Випийте ще. Сьогодні все одно нікуди не підете.

Як лисиця в норі

Вересень 1923 року

— То ти тепер узагалі не ходиш до доктора Келлета?

Іззі відкрила емальований портсигар, де акуратним рядком лежали цигарки «Собраніє», і простягнула їй. Іззі з усіма поводилася як із ровесниками. Це лестило, але свідчило радше про її лінощі.

— Мені тринадцять, — сказала Урсула. Як про неї, то це була відповідь на обидва запитання.

— Зараз дорослішають рано. А життя, знаєш-но, буває коротке, — сказала Іззі, виймаючи довгий мундштук із чорного дерева і слонової кістки. Вона роззирнулася у пошуках офіціанта, який підніс би їй запальничку. — Я скучаю за твоїми візитами до Лондона. Пам’ятаєш, як ми ходили на Гарлі-стрит, а тоді в «Савой» на чай? Було весело.

— Я вже рік не ходжу до доктора Келлета. Вони вирішили, що я вилікувалася.

— Ну, і прекрасно. А мене la famille вважає невиліковною. Звичайно, ти jeune fille bien élevée

і не знаєш, як це — бути цапом-відбувайлом і спокутувати гріхи інших.

— Та ні, мені здається, прекрасно я все уявляю.

У суботу після обіду вони зайшли у «Сімпсонс». «Панянки на вигулі», — сказала Іззі. Просто у них на очах їм відрізали великі окрайці яловичини з кров’ю. Мама Міллі, місіс Шоукросс, була вегетаріанкою і, мабуть, обурилася б, забачивши такий кусень м’яса. Г’ю звав місіс Шоукросс (Роберту) богемою, а місіс Ґловер — ненормальною.

Іззі схилилася до юного офіціанта, який метнувся до неї, щоб підкурити.

— Спасибі, любий, — протуркотіла вона і поглянула йому просто у вічі так, що він зашарівся і став точнісінького такого кольору, як м’ясо на тарілці, а тоді відмахнулася байдужим порухом руки і сказала Урсулі: — Le rosbif.

Іззі любила припорошити розмову французькими вкрапленнями. («У юності я пожила в Парижі. І, звісно, під час війни…»).

— А ти говориш французькою?

— Ну, я вчу її у школі. Це не значить, що я нею говорю.

— Ти в нас така цікава, — Іззі глибоко затяглася через мундштук, а тоді надула приголомшливо червоні губки, ніби збиралася зіграти на трубі, і видихнула дим. Кілька чоловіків, які сиділи навколо, зачудовано обернулися. Вона підморгнула Урсулі. — Напевно, déjà vu — це перші французькі слова, які ти вивчила? Бідашечка. Може, ти в дитинстві вдарилася головою. Я, мабуть, таки вдарилася. Що ж, призволяймося, я дуже голодна, а ти? Мені прописали лікувальне голодування, але всьому є якась межа.

Й Іззі взялася пиляти яловичину.

Коли Іззі підібрала Урсулу на платформі в Мерілебоні, то була аж зелена — її «трохи нудило» від устриць і рому («не треба їх мішати») після «розгульної» ночі у клубі на Джермін-стрит. Тепер вона забула про ті устриці і їла так, ніби тиждень і рісочки в роті не мала, хоча завжди заявляла, що мусить «стежити за фігурою». Ще Іззі заявляла, що «бідна як церковна миша», ось тільки грошима розкидалася навсібіч.

А нащо, мовляв, і жити, якщо не можеш погуляти? («У неї не життя, а суцільні гульки», — бурчав Г’ю).

Іззі буцімто мусила себе балувати, аби якось пом’якшити той факт, що «вступила до лав трударів» і заробляє собі на хліб, «барабанячи» на друкарській машинці. «Як її послухати, то можна подумати, що вона вугілля розвантажує», — жовчно кинула Сильвія після рідкісного і доволі напруженого родинного обіду в Лисячому закутку. Коли Іззі поїхала, Сильвія взялася незграбно помагати Бріджит зібрати вустерські фруктові тарелі і сказала:

— Вона все життя меле дурниці, відколи навчилася говорити.

— Це родинна реліквія, — Г’ю втрутився, щоб порятувати тарілки.