Життя за життям

Іззі примудрилася влаштуватися в газету («Бозна як», — сказав Г’ю) і тепер писала щотижневі колонки. Її колонка називалася «Пригоди сучасної синьої панчохи» і пояснювала, як воно — бути «незалежною».

— Усі знають, що тепер чоловіків на всіх не вистачає, — сказала вона, терзаючи булочку за столом у стилі Регентства в Лисячому закуті.

— Але ж ти їх десь знаходиш, — пробурмотів Г’ю.

Іззі його мовби й не почула і марнотратно мазюкала хлібець маслом, нехтуючи каторжною працею корови:

— Стільки хлопчиків загинуло. Нічого не вдієш, треба жити, як можемо, без них. Сучасна жінка мусить дбати про себе, не сподіваючись на дім і родину. Вона мусить навчитися бути емоційно, фінансово і, що найважливіше, духовно незалежною. — («Дурниці», — це знову Г’ю). — На Великій війні жертвували собою не тільки чоловіки. — («Тільки вони мертві, а ти ні, всього й різниці», — це вже Сильвія. Крижаним тоном).

— Звісно, — сказала Іззі, свідома того, що біля неї стояла місіс Ґловер з віндзорським супом, — жінки з нижчих класів працювали завжди.

Місіс Ґловер кинула на неї недобрий погляд і міцніше стиснула черпак. («Віндзорський? Смакота, місіс Ґловер. А що ви в нього кладете? Та невже! Як цікаво!»).

— Ми, звісно, рухаємося до позакласового суспільства, — і від адресованої Г’ю ремарки місіс Ґловер зневажливо пирхнула.

— То ти цього тижня більшовичка? — уточнив Г’ю.

— Усі ми тепер більшовики, — легковажно відмахнулася Іззі.

— А ще сидить за моїм столом! — Г’ю розсміявся.

— Ото дурепа, — сказала Сильвія, коли Іззі нарешті рушила на станцію. — І вся розмальована. Ніби на сцену зібралася. Хоча у себе в голові, звісно, вона завжди на сцені. Вона — сама собі театр.

— І ще ця стрижка, — сприкрено докинув Г’ю.

Годі й казати, що Іззі перша серед їхніх знайомих постриглася під каре, і після цього Г’ю заборонив жінкам у своїй родині обстригати волосся. Щойно він сказав своє вагоме батьківське слово, зазвичай несхильна до бунту Памела вирвалася з Вінні Шоукросс до міста, і повернулися дівчата вже обстриженими й підголеними. («Так зручніше грати в теніс», — розважливо пояснила Памела). Свої важкі коси Памела зберегла — хтозна, як реліквію чи як трофей.

— Бунт у наших рядах? — спитав Г’ю.

А що ані Г’ю, ані Памела не були схильні до суперечок, на тім розмова і згасла. Коси тепер жили в глибині Памелиного комода.

— Може, колись на щось згодяться, — сказала вона, хоча ніхто в родині не міг уявити, на що.

Сильвія недолюблювала Іззі не лише через стрижку чи макіяж. Вона так ніколи і не пробачила їй за дитину. Синові Іззі зараз мало виповнитися тринадцять, так само, як Урсулі.

— Живе десь маленький Фріц чи Ганс, — казала вона. — І в його жилах така сама кров, як у моїх дітей. А Іззі, звісно, тільки свої забаганки в голові.

— Але є і в неї щось за душею. Вона, мабуть, бачила страшні речі на війні, — сказав Г’ю, ніби сам нічого такого не бачив.

Сильвія труснула головою, мовби над її прегарним волоссям роїлася мошва. Вона заздрила війні Іззі, навіть найстрашнішому.

— Усе одно дурепа, — наполягала вона, тож Г’ю розсміявся і сказав:

— Точно.

Колонка Іззі складалася здебільшого з нотаток про її буремне особисте життя, подекуди пересипаних соціальними коментарями. На минулому тижні стаття розповідала про те, що «відкриваються нові висоти» — це про «злет спідниць емансипованого жіноцтва». Складалася вона здебільшого з порад про те, як розжитися на гарні ноги, потрібні для таких спідниць. «Станьте навшпиньки на нижній сходинці й відхиліться назад, щоб п’ятка зависла над краєм». Памела цілий тиждень робила цю вправу на сходах до горища, але заявила, що жодного покращення не помітила.

Г’ю бурчав і опирався як міг, але почувався зобов’язаним щоп’ятниці купувати газету та прочитувати сестрину колонку в потязі додому, «аби знати, що там вона пописує» (а тоді кинути видання, яке завдавало йому самі прикрощі, на столі у передпокої, де його підбере Памела). Г’ю жив у страху, що якось Іззі напише і про нього. Втішало тільки те, що вона писала під псевдонімом «Дельфіна Фокс» — Сильвія заявила, що «такого дурного імені зроду-віку не чула».

— Що ж, — сказав Г’ю. — Дельфіна — це справді її друге ім’я, на честь хрещеної. А Тодд — старе слово на позначення лисиці, тож певна логіка в тому є. Але я, звісно, її не захищаю.

— Але ж це моє ім’я, так у свідоцтві про народження написано, — обурилася Іззі, коли на неї напалися за чаркою перед обідом. — Походить від Дельфів, ну, ви знаєте, провидиця і так далі. Тож я би сказала, що мені цілком пасує.

(«То вона тепер ще й провидиця? — спитала Сильвія. — Якщо вона провидиця, то я — висока жриця Тутанхамона»).

Іззі в іпостасі Дельфіни вже кілька разів згадувала своїх «двох племінників» («Лобуряки на славу!»), але імен не називала. «Бодай поки що», — похмуро сказав Г’ю. Вона вигадувала про явно фіктивних племінників «цікаві анекдотки». Морісові було вісімнадцять (а «малим впертюхам» Іззі було дев’ять і одинадцять) — він учився в закритій школі і за багато років провів у товаристві Іззі не більше десяти хвилин.