Життя за життям

Що ж до Тедді, то він намагався уникати ситуацій, які могли дати поживу для анекдоток.

— Це ти взагалі про кого? — допитувалася Сильвія над на диво зухвалою інтерпретацією рецепту смаженої камбали у виконанні місіс Ґловер. На столі лежала згорнута газета, і вона обережно постукувала по колонці Іззі пальцем, ніби боялася, що підхопить заразу. — Вони що, списані з Моріса й Тедді?

— А як же Джиммі? — спитав Тедді. — Чому ви про нього не пишете?

Джиммі в ошатному светрику кольору небесної блакиті саме набивав собі рота товченою картоплею — його, здається, геть не обходило, що він не потрапить до красного письменства. Він був дитя миру: це заради Джиммі вели війну, що покладе край усім війнам. Сильвія знову заявляла, що новий член родини захопив її зненацька («Мені здавалося, що четверо — це повний набір»). Колись Сильвія не знала, як роблять дітей, а тепер, здається, не розуміла, як їх не робити.

(«Мабуть, Джиммі — це постскриптум», — сказала Сильвія. «Та мені тоді було не до таких мудрих слів», — сказав Г’ю, а тоді обоє розсміялися, і Сильвія сказала: «Та ну тебе»).

Коли з’явився Джиммі, Урсулі здалося, що її відштовхнули від серця родини, ніби тарелю пересунули до краю заставленого столу. Якось вона підслухала, що Сильвія у розмові із Г’ю називає її зозуленям: «Урсула — незграбне зозуленя». Проте чи можна бути зозуленям у власному гнізді?

— Ти ж моя справжня мати? — спитала вона у Сильвії, на що та розсміялася.

— Докази неспростовні, моя люба.

— Я біла ворона, — сказала вона докторові Келлетові.

— Хтось мусить бути й білою вороною, — сказав він.

*

— Не смій писати про моїх дітей, Ісобель, — запально сказала Сильвія.

— Та це вигадані персонажі, на бога, Сильвіє.

— І про моїх уявних дітей писати не смій, — вона припідняла скатертину і втупилася в підлогу, а тоді дратівливо спитала в Памели, яка сиділа навпроти: — Що ти ногами робиш?

— Виписую кола литками, — сказала Памела, яку мовби й не обходило Сильвіїне роздратування. Останнім часом вона була доволі зухвала і при тому розважлива — для Сильвії гіршого поєднання годі і придумати. («Ти вся в батька», — кинула вона Памелі, коли вони посварилися через якісь дрібниці. «І що тут поганого?» — спитала Памела). Памела стерла картопляний клейстер із рожевих щічок Джиммі і додала: — Спершу за годинниковою стрілкою, потім проти. Тітонька Іззі каже, що від цього форма литок покращується.

— Іззі — остання особа, чиїх порад варто слухатися. — («Перепрошую?» — сказала Іззі). — Крім того, ти ще замала для литок доброї форми.

— Ти в моєму віці побралася з татком.

— Прекрасно! — з полегшею вигукнув Г’ю, побачивши на порозі місіс Ґловер, яка саме готувалася урочисто занести Riz impératrice.

 — Привид великого Ескоф’є стоїть за вами, місіс Ґловер.

Кухарка мимоволі озирнулася.

*

— Просто прекрасно, — сказала Іззі. — Пудинг із цукатами. Вічно у «Сімпсонс» годують, як малих дітей. Ти знаєш, що в нас у дитинстві була дитяча на цілий поверх?

— У Гемпстеді? У бабусі?

— Точно. Коли я була такого віку, як Джиммі зараз, — Іззі спохмурніла, ніби згадала давно забуті прикрості, але щойно страусине перо у неї на капелюшку співчутливо затрепетало, як вона ожила, побачивши срібну тарелю заварного крему. — То в тебе вже не буває того дивного відчуття? Дежавю і так далі?

— Ні. Ну, інколи. Але нечасто. А раніше було часто. Зараз ні. Ну, майже.

Невже ці відчуття справді минули? Вона ні в чому не була певна. Спогади перегукувалися, як процесія відлунь. Чи буває процесія відлунь? Може, і ні. Під проводом доктора Келлета вона вчилася (здебільшого безуспішно) висловлюватися точніше. Вона скучала за їхніми затишними посиденьками по четвергах (він називав це тет-а-тет: знову французька). Уперше вона потрапила до доктора Келлета, коли їй було десять — ще зраділа, що нарешті вирвалася з Лисячого закута в товариство людини, чия увага повністю і безроздільно належить їй. Сильвія чи, найчастіше, Бріджит саджали Урсулу на потяг, а в Лондоні її зустрічала Іззі, хоча Урсулині батьки й сумнівалися, чи тій стане відповідальності заопікуватися дитиною.

(— Як я зауважила, міркування зручності, — сказала Іззі Г’ю, — зазвичай переважають етичні аргументи. Якби в мене була десятилітня дитина, то, мабуть, мені було б неспокійно відпускати її в дорогу саму.

— Але ж у тебе є десятилітня дитина, — нагадав Г’ю про маленького Фріца.

— А ми можемо його знайти? — спитала Сильвія.

— Голка в копиці сіна, — сказав Г’ю. — Ім’я фріцам легіон).

*