Життя за життям

Коли Сильвія нарешті заснула, їй наснилося, що вони переселилися в новий дім і тепер вона блукає незнайомими кімнатами в пошуках дітей, гукає їх, а в душі знає, що ті зникли назавжди й ніколи не вернуться. Вона рвучко прокинулася і зітхнула з полегшею: бодай маля досі при ній на неозорій сніжній рівнині ліжка. Маля… Урсула. Сильвія заздалегідь вигадала імена: якби народився хлопчик, був би Едвард. Це вона давала дітям імена, Г’ю, здається, було байдуже, як їх назвуть — хоча, мабуть, і його терпець від чогось би та й урвався. Може, від Шахерезади. Може, від Гвіневери.

Урсула розплющила свої молочні очиська і, здається, втупилася у стомлений підсніжник.

— Люлі-люлі, — промуркотіла Сильвія.

Як же тихо, як оманливо тихо. Все можна втратити за мить, досить послизнутися…

— Треба уникати темних думок за будь-яку ціну, — сказала вона Урсулі.

Війна

Червень 1914 року

Містер Вінтон — Арчибальд — примостив мольберт на піску. Саме намагався передати краєвид водянистими мазками кобальтової і пруської сині, земляної і морської зелені. Він недбало торкнувся полотна пензлем, додав закарлючку-чайку у небі, яке майже зливалося з хвилями, й уявив, як хвалитиметься, повернувшись додому: «Пишу, знаєш-но, в дусі імпресіоністів». Старий парубок містер Вінтон гибів над паперами на бірмінгемській фабриці шпильок, але це не заважало йому в душі бути романтиком. Він записався до велосипедного клубу й щонеділі силкувався від’їхати чимдалі від бірмінгемського смогу, а відпустку щороку проводив над морем: дихав повітрям свободи й уявляв себе митцем, хоч на тиждень.

Може, додати фігури? Вони нададуть картині життя й «динаміки», так радив учитель на вечірніх курсах (містер Вінтон записався у художній гурток). Хоч би й тих двох дівчаток біля води. На щастя, вони в панамках, не доведеться намагатися виписувати личка — цього мистецтва він ще не опанував.

*

— Ходімо пострибаємо через хвилі, — сказала Памела.

— Ага, — сказала Урсула і не зрушила з місця. Памела схопила її за руку й потягла до води.

— Не дуркуй.

Що ближче вони підходили до води, то більше Урсула панікувала, аж доки страх не накрив її з головою. Проте Памела й далі сміялася та бризкалася, і їй лишалося тільки йти за старшою. Вона спробувала вигадати щось, щоб Памелі схотілося повернутися — мапа скарбів, чоловік із цуциком — але було вже пізно. А тоді над їхніми головами здійнялася велетенська хвиля, накрила і жбурнула вглиб водяного світу.

*

Сильвія зачудовано стрепенулася, коли підвела очі від книжки й побачила, що до неї простує незнайомець, затиснувши під пахвами її доньок, ніби гусенят чи курчат. Дівчатка були мокрі як хлющ і зарюмсані.

— Вони забрели на глибоке, — сказав незнайомець, — але все вже добре.

Рятівника, такого собі містера Вінтона, клерка («старшого»), пригостили чаєм і тістечками в готелі з видом на море.

— Це найменше, чим я можу вам віддячити, — сказала Сильвія. — Ви черевики зіпсували.

— Дурниці, — скромно відповів містер Вінтон.

— Ніякі це не дурниці.

*

— Раді повернутися? — засяяв Г’ю, вітаючи їх на платформі.

— А ти радий, що ми повернулися? — дещо войовничо спитала Сильвія.

— А на вас чекає сюрприз, — сказав Г’ю. Сильвія сюрпризів не любила, і вони обоє це знали. — Угадай.

Усі вирішили, що на них чекає цуценя — і не вгадали, бо насправді Г’ю просто замовив у підвал новий генератор. Вони спустилися крутими кам’яними сходами і втупилися в ряди скляних акумуляторів химерної яви, що гули і лищали від мастила.

— Нехай буде світло! — сказав Г’ю.

Вони ще довго побоювалися, що злетять у повітря, щоразу, як натискали на вимикач. Звісно, енергії вистачало лише на світло. Бріджит сподівалася, що вони куплять пилосмок замість старої механічної мітли, але напруги не вистачило б.

— Дякувати Богові, — сказала Сильвія.

Липень 1914 року

Крізь відкриті двері на газон Сильвія спостерігала, як Моріс ладнає тенісну сітку, себто переважно гатить молотком по чому попало. Хлопчики лишалися для Сильвії загадкою. Вони тішилися, годинами жбурляючись патичками чи камінцями, одержимо колекціонували неживі предмети та брутально нищили крихкий світ довкола. І як це узгодити з тим, які чоловіки з них виростуть?

Гомін із вітальні звістував прибуття Маргарет і Лілі, колишніх шкільних подружок Сильвії, а тепер далеких знайомих, що принесли розцяцьковані строкаті дари маляті Едварду.

Маргарет була мисткиня і войовниче незаміжня, не виключено, що й чиясь коханка — Сильвія не стала сповіщати Г’ю про цю скандальну ймовірність. А Лілі була з фабіанців, дівчинка із вищого світу, якій її суфражистські погляди нічим не загрожували. Сильвія уявила, як у горлянки жінкам у гамівних сорочках пихають трубки для годування, і мимоволі піднесла долоню до своєї ніжної білої шийки. Чоловіка Лілі звали Кавендіш — що не кажіть, це ім’я радше пасувало готелеві, ніж людині. Якось він підстеріг Сильвію на танцях, притис до колони своїм цапуватим, пропахлим сигарами тілом і запропонував щось настільки обурливе, що вона й досі шарілася від спогаду.