Життя за життям

Сильвія вдала, що не почула. Вона була в особливо сварливому настрої.

— Це, мабуть, вікові зміни, — знічено прошепотів Г’ю Урсулі.

— Згода, — прошепотіла вона у відповідь.

Г’ю стиснув їй руку:

— Моя ти дівчинка.

*

— А Дерек знає, що ти вже не незаймана? — спитала Сильвія, лишившись на самоті з Урсулою у жіночій вбиральні. Вони сиділи на маленьких м’яких ослінчиках і поправляли помаду перед дзеркалом. Місіс Оліфант лишилася за столом — у неї не було помади, яку можна було б поправити.

— Незаймана? — повторила Урсула, як відлуння, втупившись у Сильвію у дзеркалі. Вона про що? Ніби в Урсули був якийсь ґандж? Ніби вона зламана?

— Я про дівоцтво. Дефлорацію, — сказала Сильвія, роздратована незворушним Урсулиним лицем. — Невинності нема й сліду, а така наївна!

А колись-бо Сильвія мене любила, — подумала Урсула. — Тепер — не любить.

— Незаймана… — знову повторила Урсула. Вона про це ніколи не замислювалася. — А звідки він дізнається?

— По крові, звісно, — роздратовано кинула Сильвія.

Урсулі згадалися гліцинії на шпалерах. Дефлорація. Вона не знала, що це якось пов’язано. Вона думала, що кров від рани, а не самого перетину арки.

— Ну, може, і не зрозуміє, — зітхнула Сильвія. — Він — не перший чоловік, якого ошукають у першу шлюбну ніч.

*

— Свіжа бойова фарба? — легковажно спитав Г’ю, коли вони повернулися. Тед успадкував усмішку Г’ю. А Дерек і місіс Оліфант однаково супилися. Цікаво, який був містер Оліфант. Про нього майже не згадували.

— Марнославство — ось твоє наймення, жінко! — сказав Дерек, здається, із силуваним сміхом.

Урсула раптом помітила, що на людях він тримається далеко не так упевнено, як спершу здалося. Вона всміхнулася йому, відчуваючи новий зв’язок. І зрозуміла, що взяла шлюб із незнайомцем. («Усі беруть шлюб із незнайомцями», — сказав Г’ю).

— Насправді «зрадливість», — люб’язно підказала Сильвія. «Зрадливість — ось твоє наймення, жінко». Це з Гамлета. Чомусь усі цитують неправильно.

Дерековим лицем промайнула тінь, проте він розсміявся.

— Схиляюся перед вашою глибшою освітою, місіс Тодд.

*

Новий будинок у Вілдстоуні обрали за розташування — він був порівняно недалеко від школи, де викладав Дерек. Від рідко згадуваного батька йому дістався спадок, «невеличка сума» з інвестицій. Це був «солідний» будинок з дерева і цегли на Мейсонс-авеню, у тюдорівському стилі, зі свинцевими рамами на шибках і вітражем на дверях, що зображав галеон під усіма вітрилами, хоча, здавалося б, де Вілдстоун, а де море.

Будинок був з усіма сучасними вигодами, неподалік від крамниць, клініки, стоматології та парку, де гралися діти — що ще могла собі побажати молода дружина (і, за словами Дерека, «майбутня молода мама»)?

Урсула легко могла уявити, як снідатиме з Дереком уранці, перш ніж він піде на роботу. Могла уявити, як кататиме їхніх дітей спершу у візочку, а потім і на гойдалках, як купатиме їх увечері, як читатиме їм перед сном у ошатній дитячій. Увечері вони з Дереком тихо сидітимуть у вітальні і слухатимуть радіо. Він працюватиме над своєю книгою, підручником з історії «від Плантагенетів до Тюдорів». («Лишенько, — сказала Гільда, — звучить захопливо»). Вілдстоун був далеко від Белгравії. І слава Богу.

Стіни, у яких протікатиме їхнє подружнє життя, лишалися у неї в уяві аж до завершення медового місяця, адже Дерек купив і умеблював дім, навіть їй не показавши.

— Тобі не здається, що це трохи дивно? — спитала Памела.

— Ні, це як подарунок-сюрприз. Мій весільний подарунок від нього.

Коли Дерек нарешті незграбно переніс її через поріг у Вілдстоуні (мощений червоними плитками ґанок не схвалили б ані Сильвія, ані Вільям Морріс), Урсулі мимоволі серце стислося від розчарування. Будинок виявився стриманіший і старомодніший, ніж вона уявляла, і було в ньому щось понуре — мабуть, бо декору не торкалися жіночі руки. Вона здивувалася, коли Дерек повідомив, що мати помогла його умеблювати. Хоча, звісно, дім у Барнеті був такий же ветхий, вдову містера Оліфанта оповивала атмосфера занехаяності.

*

Сильвія провела медовий місяць у Довілі, Памела — у пішому поході Швейцарією, а Урсулине подружнє життя почалося з дощового тижня у Вортінгу.

Побралася вона з одним чоловіком («він милий»), а прокинулася поруч з іншим, накрученим, як Сильвіїн годинник.

Він змінився майже за мить, мовби медовий місяць означив перехід, очікуване перетворення із запопадливого залицяльника на розчарованого чоловіка. Урсула в усьому винила погоду, справді паршивеньку. Власниця готелю, у якому вони спинилися, веліла всім звільняти кімнати між сніданком та вечерею о шостій, тож вони довгими днями ховалися по кав’ярнях, галереях і музеях чи боролися з вітром на пірсі. Вечорами вони грали у віст з іншими гостями (життєрадіснішими), а потім верталися до холодної спальні. Дерек був поганий картяр одразу з кількох причин, вони майже завжди програвали. Він, здається, чи не зумисне не розумів її спроб показати, які в неї карти.

— Чому ти почав із козирів? — спитала вона зі щирим інтересом, коли вони делікатно роздягалися у спальні.