Життя за життям

Урсула працювала у великій фірмі, що займалася імпортом. Інколи вона дослухалася до балачок дівчат у конторі — хто що робить і з ким — і дивувалася, де, на Бога, вони знаходять усіх цих Гордонів, Чарлі, Діків, Мілдред, Ейлін і Вір — неспокійну радісну зграйку, з якою ходять у вар’єте й кінотеатри, катаються на ковзанах, плавають на пляжах і в басейнах, а також виїздять до Еппінґ-Форест чи Істборна. Урсула нічого такого не робила.

Урсула прагнула триматися самотою, але ненавиділа самотність і ніяк не могла розв’язати цього протиріччя. На роботі до неї ставилися, ніби вона стояла осторонь від натовпу й була в чомусь за них вища, хоча насправді це не так. Інколи хтось зі зграйки питав:

— Не хочете прогулятися з нами після роботи?

Пропонували, мабуть, зі співчуття чи доброчинності, а Урсула ніколи не погоджувалася. Вона підозрювала, ба навіть знала, що про неї пліткують — не зі зла, просто з допитливості. Співробітниці уявляли, що в неї є якесь приховане життя. «Темна конячка». «Тихі води греблі рвуть». Ото вони розчарувалися б, якби дізналися, що немає в неї ніяких таємниць, навіть ці штампи цікавіші за її життя. Ніяких тихих глибоких вод, ніякої темряви (у минулому — так, але не в теперішньому). Якщо не рахувати спиртного. Хоча вони, мабуть, його рахували б.

Робота була марудна — нескінченні повідомлення про доставку, митні форми, балансові відомості. Самі товари (ром, какао і цукор) та екзотичні місця, з яких вони походили, ніяк не в’язалися з буденною нудотою контори. Урсула, мабуть, перетворилася на маленький гвинтик у велетенській машині Імперії.

— Немає нічого поганого в тому, щоб бути гвинтиком, — сказав Моріс, який перетворився на великий гвинт у Міністерстві внутрішніх справ. — Світові потрібні гвинтики.

Їй не хотілося бути гвинтиком, але Белгравія перекреслила надії на щось цікавіше.

Урсула знала, коли почала пити. Жодних драматичних історій, просто дрібна домашня подія: коли Памела збиралася приїхати до неї на вихідні кілька місяців тому, вона вирішила приготувати boeuf bourguignon. Памела працювала в лабораторії у Глазго й хотіла підзакупитися до весілля. Гарольд також іще не переїхав — він мав почати роботу у Королівському госпіталі у Лондоні за кілька тижнів.

— Повеселимося вдвох, — сказала Памела.

— А Гільди не буде, — легко збрехала Урсула. — Вона поїхала на вихідні до мами у Гастінгс.

У неї не було підстав приховувати від Памели їхню домовленість. Памела — єдина особа, з якою вона могла бути цілковито щира, проте Урсула чомусь стрималася.

— Ну й чудово, — сказала Памела. — Я затягну Гільдин матрас у твою спальню, й буде точнісінько як у старі добрі часи.

*

— Ти хочеш заміж? — спитала Урсула, коли вони полягали. Усе було геть не так, як у старі добрі часи.

— Звісно, інакше навіщо б я це все затіяла? Мені подобається ідея шлюбу. Є в тому щось гладке, заокруглене, солідне.

— Як галька?

— Як симфонія. Ну, мабуть, як дует.

— Усі ці поетизми геть не у твоєму дусі.

— Мені подобається те, що є у наших батьків, — просто сказала Памела.

— Що, справді?

Відтоді, як Памела з’їхала від Г’ю та Сильвії, минуло чимало часу. Може, вона й не знала, що у них зараз. Дисонанс, а не гармонія.

— А ти когось зустріла? — обережно спитала Памела.

— Ні. Нікого.

— Це питання часу, — підбадьорливо, наскільки вміла, сказала Памела.

*

Для boeuf bourguignon, звісно, потрібне бургундське, тож Урсула в обідню перерву зайшла до винної крамнички, яку проминала щодня по дорозі на роботу в Сіті. Місце було стародавнє, дерев’яні панелі на стінах виглядали так, мовби за століття просякли вином, а темні пляшки із прегарними етикетками, здавалося, обіцяли щось значно більше за їхній вміст. Винар сам вибрав їй пляшку — мовляв, дехто готує на поганому вині, але погане вино можна пустити лише на оцет. Сам він був кислуватий, але приголомшливий. Він поводився із пляшкою ніжно, як із немовлям, чуло загорнув у папір і передав Урсулі, а та поклала її у плетений кошичок для покупок, як у колиску. Там вино й лежало, сховане, до вечора, щоб ніхто, бува, не запідозрив, наче вона потай випиває.

Яловичину Урсула ще не купила, але бургундське вирішила скуштувати того ж вечора, раз винар так його розхвалював. Вона, звісно, й раніше куштувала спиртне, але ніколи не пила на самоті. Ніколи не відкорковувала дорогу пляшку бургундського й не наливала келих сама (халат, бігуді, затишний гасовий вогник). Вона мовби опустилася у теплу ванну прохолодного вечора — глибокий м’який смак вина приніс несподівану хвилю спокою. Це ж Кітсів «келих, де Півдня теплий пах»[5], правда? Її звична хандра трохи відступила, тож вона налила ще келих. Коли вона підвелася, в голові замакітрилося, і вона розсміялася.

— Під мухою я, — сповістила вона порожній кімнаті.

І тоді раптом задумалася, чи не завести їй собаку. Хоч поговорити буде з ким. Песик штибу Джока вітав би її з роботи із радістю й оптимізмом, може, вона б навіть їх підхопила. А Джок, до речі, уже помер — ветеринар сказав, що від серцевого нападу.