Життя за життям

— Та Боже збав, — сказав Тедді.

— Ніхто нікого не усиновляє, — лютувала Сильвія. — Піди поговори з нею, Г’ю.

*

Урсула пішла на кухню по яблука й побачила, як місіс Ґловер гепає шматочки яловичини молоточком.

— Я уявляю, що це голови фріців, — сказала вона.

— Справді?

— Тих, хто газом понівечив легені моєму Джорджу.

— А на вечерю що? Я голодна як вовк, — Урсула ставала доволі-таки немилосердною, коли мова заходила про легені Джорджа Ґловера. Вона чула про них стільки, наче вони жили власним життям, майже як легені Сильвіїної матері — органи, наділені цікавішою біографією, ніж їхня власниця.

— Яловичі відбивні à la Russe, — сказала місіс Ґловер, перевернула м’ясо і знову взялася молотити. — І руські ті нічим не кращі.

Урсула поцікавилася, чи місіс Ґловер узагалі бачила іноземців.

— Ну, в Манчестері багато євреїв, — сказала місіс Ґловер.

— А ви їх бачили?

— Бачила? Чого це мені на них дивитися?

— Але ж євреї — не конче іноземці. Он наші сусіди Коули — теж євреї.

— Не дуркуй, — сказала місіс Ґловер, — вони такі самі англійці, як ти чи я.

Місіс Ґловер мала певний сантимент до юних Коулів через їхні бездоганні манери. Цікаво, чи варто про це сперечатися? — замислилася Урсула. Вона підхопила ще яблуко, а місіс Ґловер знову взялася лупити м’ясо.

Урсула з’їла яблуко, сидячи на лавочці у далекому закутку саду, в одній із улюблених Сильвіїних хованок. У голові сонно вилися слова «Яловичі відбивні à la Russe».

А тоді вона раптом підхопилася на ноги: серце калатало у грудях, несподіваний знайомий, хоча й давно забутий жах, пробуджений… а, власне, чим? Він не вписувався у мирний сад, пізнє пообіднє сонце на лиці, кішку Гетті, що ліниво вилизувалася на залитій світлом стежці.

Ніщо не звістувало трагедії, ніщо не вказувало на вивих світу, проте Урсула все одно пожбурила огризок у кущі і втекла із саду на алею, а давні демони клацали зубами їй услід. Гетті відірвалася від свого туалету й зневажливо зиркнула на привідкриту хвіртку.

Може, потяг ось-ось зійде з рейок, може, їй доведеться зірвати нижню спідницю, як дівчаткам у «Дітях залізниці» Едіт Несбіт, і посигналити водію, та ні — коли вона дійшла до станції, потяг о 5:30 із Лондона саме підкрався до платформи у безпечних руках Фреда Сміта і водія.

— Місс Тодд! — гукнув він і припідняв свою фуражку. — Усе гаразд? Ви, наче, стурбовані.

— Усе добре, Фреде, спасибі.

Просто смертний жах оповив, що ж тут такого. Фред Сміт виглядав так, ніби не звідав ані секунди смертного жаху.

*

Вона верталася алеєю, просякнута безіменним страхом. На півдорозі зустріла Ненсі Шоукросс і спитала:

— Привіт, що поробляєш?

— Шукаю дещо для гербарію. Ось дубове листя знайшла, ось жолуді.

Страх почав полишати Урсулу.

— Ходімо, проведу тебе додому.

Коли вони дійшли до луки, де паслася череда молочних корів, ворота на п’ять перекладин переліз якийсь чолов’яга, незграбно приземлився в бугилу. Він припідняв капелюх до Урсули й пробурмотів: «Добрий вечір, міс», — а тоді рушив далі у напрямку до станції. Він кульгав так, що його хода виглядала доволі потішно, як у Чарлі Чапліна. Мабуть, черговий ветеран війни.

— Це хто? — спитала Ненсі.

— Поняття не маю. Поглянь, он на дорозі мертвий жук-кучер диявола. Тобі таке в колекцію не треба?

Завтра буде гарний день

2 вересня 1939 року

— Моріс каже, що за кілька місяців усе скінчиться, — сказала Памела і примостила тарілку на горб живота, у якому ховалася її наступна дитина. Вона сподівалася, що хоч цього разу буде дівчинка.

— І ти не спинишся, доки не народиш дівчинку? — уточнила Урсула.

— Доки рак не свисне, — життєрадісно погодилася Памела. — Так що він нас запросив, на мій превеликий подив. Недільний ланч у Сурреї, усе як треба. Ці їхні дивні діти, Філіп і Гейзел…

— Я, здається, їх тільки рази два і бачила.

— Та, мабуть, більше просто не помічала. Моріс сказав, що запросив нас, щоб «кузини познайомилися покраще», але хлопчики не знайшли з ними спільної мови. Філіп і Гейзел геть не вміють гратися. А їхня мати — великомучениця від смажені та яблучного пирога. Ну, ще Едвіна великомучениця імені Моріса. Мучеництво їй, звісно, пасує, хоча вона якась надто ревна християнка як на англіканку.

— Не хотіла б я побратися з Морісом, не уявляю, як вона його терпить.

— Здається, вона йому вдячна. Він дав їй Суррей. Тенісний корт, друзі в міністерстві, гори смажені. Вони часто «приймають» — світочів світу цього. Багато жінок готові заради такого й потерпіти. Навіть Моріса.

— Ото вже випробування для її християнської терпимості.

— І для Гарольдових поглядів загалом. Із Морісом він погарикався за соціальне забезпечення, а з Едвіною — через передвизначення.

— Вона в це вірить? А ще англіканка.

— Точно. Але логіки в неї геть немає. Вона просто приголомшливо дурна, тому він, мабуть, з нею й одружився. Як думаєш, чому Моріс каже, що війна скінчиться за кілька місяців? Це просто міністерство надуває щоки? Ми як думаємо, можна вірити всьому, що він каже? Чи хоч чомусь, що він каже?