Життя за життям

— Загалом ні, — сказала Урсула. — Але він велике цабе у Міністерстві внутрішніх справ, тож можна припустити, щось та знає. Себто в Міністерстві внутрішньої безпеки, створили на цьому тижні.

— І ти там же? — спитала Памела.

— І я там же. Наш департамент протиповітряної оборони тепер ціле міністерство, ми досі не оговталися від того, що ми тепер прямо як дорослі.

Закінчивши школу у вісімнадцять, Урсула ані до Парижа не поїхала, ані, всупереч благанням частини вчителів, не подалася в Оксбридж і не здобула диплома із якоїсь живої чи мертвої мови. Вона, власне, так і осіла неподалік, у Гай-Вікомбі, у маленькому коледжику для секретарок. Їй кортілося «пожити» й заробити незалежність, а не замкнутися в монастирських стінах чергового освітнього закладу. «Крилата колісниця часу і таке інше», — пояснила вона батькам.

— Пожити — це те, що нам усім судилося, — сказала Сильвія, — так чи інак. І всі врешті доживаються до одного і того самого. Мабуть, по суті, і байдуже, як саме ми туди дістанемося.

Урсула, своєю чергою, вважала, що в тому, «як саме» ми туди дістанемося, якраз уся суть, але в ті дні, коли Сильвію оповивала хандра, сперечатися з нею було марно.

— Тоді я зможу знайти цікаву роботу, — Урсула відмахнулася від батьківських заперечень, — працюватиму в газеті, чи, може, у видавництві.

Вона уявляла богемну атмосферу, чоловіків у твідових піджаках і з краватками, жінок, що вишукано курили, розсівшись за друкарськими машинками.

— Це ти молодець, — сказала Іззі Урсулі за доволі добрим пообіднім чаєм у «Дорчестері», куди запросила ще й Памелу («Мабуть, їй щось треба», — сказала та). — Хто ж хоче бути нудною синьою панчохою?

— Я, — сказала Памела.

Виявилося, прихований мотив у Іззі справді був. Авґуст здобув такий успіх, що видавець попросив Іззі написати «щось таке саме» для дівчат.

— Але щоб вона не була хуліганкою, — уточнила Іззі. — Це, виявляється, ні-ні. Їм треба таке своїсіньке хлопчакувате дівчисько, із тих, які в хокей грають. Тут у нас пригоди, тут у нас перепалки, але щоб усе було як належить, жодних різких рухів, — вона повернулася до Памели і люб’язно сказала: — Так що я подумала про тебе, люба.

*

Коледж очолював такий собі містер Карвер, великий шанувальник Пітмана й есперанто, який хотів, щоб його «дівчатка» тренувалися друкувати із зав’язаними очима. Урсула підозрювала, що це не просто випробування їхньої вправності, й очолила повстання Карверових «дівчаток».

— Ти така бунтарка, — захоплено сказала одна з них (Моніка).

— Взагалі-то, ні, — уточнила Урсула. — Просто керуюся здоровим глуздом.

Так і було. Вона завжди була розважлива.

*

У коледжі містера Карвера з’ясувалося, що Урсула має дивовижний хист і до друку, і до стенографії, хоча чоловіки, які проводили з нею інтерв’ю на посаду в Міністерстві внутрішніх справ, — вона їх більше не бачила, — явно вирішили, що добре знання мертвих мов стане їй у більшій пригоді, коли вона відкриватиме й закриватиме шухляди в шафах і ритиметься у морі вицвілих папок. «Цікаву роботу» вона уявляла не так, але завдання бодай займало їй голову, тож наступні десять років вона поступово дерлася вгору службовою драбиною, повільненько, як-то жіноцтво. («Одного дня жінка стане прем’єр-міністром, — сказала Памела. — Може, і за нашого життя»). Тепер в Урсули були підлеглі, які порпалися у вицвілих папках за неї. Мабуть, оце і є прогрес. З 36-го вона працювала на департамент протиповітряної оборони.

— То ти, значить, чуток не знаєш? — спитала Памела.

— Я ж мізерна скво, я тільки чутки і знаю.

— А Моріс не розказує, чим займається, — пробурчала Памела. — Мовляв, не належить говорити, що відбувається у тих «священних стінах». Він так і сказав — «священних стінах». Можна подумати, він кров’ю підписав акт про нерозголошення державних таємниць і лишив свою душу як запоруку.

— Це ми всі робимо, — сказала Урсула і взяла скибочку пирога. — De rigueur, ти ж розумієш. Особисто я підозрюю, що він просто щось там собі рахує.

— І при цьому самовдоволений до чортиків. Війна йому сподобається — влади маса, особистої небезпеки нуль.

— І купи речей, які можна підрахувати.

Вони обидві розсміялися. Урсулі раптом сяйнула думка, що, як на людей над прірвою жахливого конфлікту, вони якісь аж надто радісні.

Вони сиділи у Памелиному саду у Фінчлі, стояв суботній день, на тонкому бамбуковому столику стояло чайне начиння. Вони їли марципановий пиріг із шоколадними кришками — давній рецепт місіс Ґловер, переданий у спадок на клапті паперу з жирними відбитками пальців. Подекуди цей клапоть паперу був прозорий, як брудна шибка.

— Насолоджуйся моментом, — сказала Памела, — бо пирога, мабуть, більше вже не буде, — вона кинула кусник Гайді — нічим не прикметній дворняжці, порятованій із притулку у Баттерсі. — Ти знаєш, що люди тисячами присипляють своїх домашніх тварин?

— Жах.

— Ніби це — не члени сім’ї, — сказала Памела й почухала Гайді потилицю. — Вона значно приємніша, ніж мої хлопчаки. І поводиться краще.

— Як твої евакуйовані?

— Немиті.