Життя за життям

Єва зняла з Фріди зручну англійську сукенку («Борн і Голлінґворт», Сильвія купила і прислала на день народження) і натомість вирядила її у баварський стрій — дірндль, фартушок, білі панчішки по коліно.

Як на Урсулин англійський смак (з кожним днем дедалі більш англійський), цей стрій виглядав як з театрального гардеробу чи, може, шкільної постановки. Колись давно, ще у школі (тепер їй здавалося, що це було давним-давно і геть далеко), Урсула грала в постановці «Гамельнського щуролова» — десь у такому ж вбранні, яке начепили на Фріду.

Міллі натхненно зіграла Короля-щура. Сильвія ще зітхнула:

— Ці дівчатка Шоукроссів жити не можуть без уваги.

У Єві було щось від Міллі — неспокійні бездумні веселощі, які постійно треба підживлювати. Врешті, Єва теж акторка, і саме грала свою найважливішу роль. Власне, життя й було її роллю, їх годі було розрізнити.

Фріді, милій крихітці Фріді, блакитноокій, із товстими білявими кісками, заледве виповнилося п’ять років. Вона прийшла на світ блідошкіра, а тепер зарум’янилася й зазолотилася на альпійському сонці. Коли фюрер познайомився із Фрідою, Урсула побачила в його блакитних очах фанатичний блиск, холодний, як води Кенігсзе внизу, і зрозуміла, що перед ним простягається майбутнє Tausendjähriges Reich — Mädchen за Mädchen.

(— Вона геть на тебе не схожа, — незлостиво сказала Єва, злості в ній не було ні крихти).

У дитинстві — а до цього періоду Урсула останнім часом поверталася чи не з одержимістю — вона читала казки про скривджених принцес, які рятувалися від хтивого батька чи заздрої мачухи, вимазуючи ясне личко соком волоського горіха чи втираючи у волосся попіл, щоб замаскуватися під циганку, під чужинку, під вигнанку.

Цікаво, звідки брали сік волоського горіха — здається, просто так у крамниці його не купиш. Та й горіхово-брунатним чужинкам зараз небезпечно, якщо хочеш вижити, то краще вже бути тут, на Оберзальцберґу — Der Zauberberg — у вигаданому царівстві, «на горі», як її звали у братерстві обранців.

На бога, що вона тут забула і коли зможе звідси вибратися? Фріді вже стало краще, майже одужала. Урсула постановила, що сьогодні скаже Єві. Врешті, вони ж не бранці, вони можуть виїхати, коли забажають.

*

Єва закурила. Фюрер за поріг, миші бешкетують. Він не любив, коли вона курила, пила чи фарбувалася. Урсула, власне, захоплювалася її маленькими актами спротиву. Відколи Урсула з Фрідою прибули до Берґгофу два тижні тому, фюрер приїжджав і від’їжджав двічі — його появи й відбуття були драмою для Єви, для всіх. Урсула давно дійшла висновку, що Райх — це все пантоміма і вистава. «Це дурня казка, вся зі слів гучних[9], — писала вона Памелі. — Утім, на жаль, не геть безглузда».

Фріда на прохання Єви покрутилася і розсміялася. Вона пекла Урсулі серце, як лава, займала левову частку її думок і дій. Урсула ладна була до кінця життя ходити по лезах, тільки б захистити Фріду. Горіти в пекельному вогні, тільки б її порятувати. Тонути в найглибших водах, тільки б мала не спізнала глибин. (Яких тільки екстремальних сценаріїв вона не розглядала. До всього треба бути готовою). Вона поняття не мала, що материнська любов може бути до судоми, до болю фізична (з Сильвії цього не видно).

— Звісно, — сказала Памела, ніби йшлося про найбуденнішу річ на світі, — материнство перетворює жінок на вовчиць.

Урсула не вважала себе вовчицею — вона, врешті, ведмідь.

Горою нипали і справжні вовчиці — Маґда, Еммі, Марґарете, Ґерда — породисті дружини партійного проводу, які змагалися між собою за владу й плодилися без упину — за Райх, за фюрера. Ці вовчиці — хижі й небезпечні звірі. Вони всі ненавиділи Єву, «дурну корову» — die blöde Kuh — що якось примудрилася перевершити їх усіх.

О, вони були б значно кращими поплічницями для осяйного вождя, ніж якась там Єва. Чи ж чоловік його рівня не вартує Брунгільди — чи бодай Маґди або Лені? А може, і самої Валькірії, «панни Мітфорд», das Fräulein Mitford, як її прозвала Єва. Фюрер захоплювався Англією, особливо аристократичною й імперською, хоча навряд чи цей захват не дасть йому знищити Англію, коли настане слушний час.

Єва недолюблювала валькірій, які змагалися з нею за увагу фюрера, але найсильнішу антипатію приберегла для Бормана, eminence grise Гори. Це він сидів на грошах, він вибирав Єві подарунки від фюрера, він вділяв кошти на шуби й черевички від Ферраґамо і нагадував їй на тисячі способів, що вона — просто утриманка. Урсулі було цікаво, звідки беруться шуби — більшість хутровиків, яких вона бачила в Берліні, складали євреї.

Вовчицям допекло до печінок, що супутниця фюрера — просто дівчина з крамнички. Єва розказувала Урсулі, що коли вона вперше побачила фюрера у Гоффманновій Photohaus, то так до нього і звернулася — «гер Вольф». «Бо Адольф — це німецькою „шляхетний вовк“», — пояснила вона. Йому, мабуть, сподобалося, — подумала Урсула. Вона ніколи не чула, щоб його називали Адольфом. (Цікаво, Єва і в ліжку звала його «mein Führer»? Цілком імовірно).