— З перспективи часу все бачиш, — сказала Клара. — Якби ми все знали заздалегідь, то й історію не було би про що писати.
Треба було лишатися в Англії. Лишатися в Лисячому закуті, серед гаїв, лук і ручаїв, що текли лісами серед дзвоників.
Повз них покотилася військова техніка.
— Ось і танки, — сказав Юрґен англійською, коли перед ними з’явився перший «Панцер» на чорній вантажівці. Англійська в нього була добра, він рік провчився в Оксфорді (там і познайомився з крикетом). Потім потяглися «Панцери» на гусеницях, мотоцикли з причепами, броньовані машини, ошатна кавалерія (їй натовп особливо зрадів, Урсула навіть розбудила Фріду, щоб та подивилася на конячок), артилерія — від легких польових знарядь до величезних протиповітряних зеніток і гармат.
— Це К-3, — тоном поціновувана сказав Юрґен, ніби це щось для неї значило.
Парад демонстрував абсолютно незрозумілу Урсулі любов до порядку й геометрії. У цьому він бодай нічим не різнився від усіх інших парадів і зборів — усіх цих спектаклів — тільки войовничіший. Кількість зброї вражала, країна озброєна до зубів. Урсула раніше цього не помічала. Воно й не дивно, що робота тепер є для всіх. «Моріс каже, що для порятунку економіки потрібна війна», — писала Памела. І для чого потрібна зброя, як не для війни?
— Реформи армії допомогли порятувати нашу душу, — сказав Юрґен, — і повернули нам гордість країною. Коли генерали здалися у 1918 році…
Урсула перестала слухати, вона чула цей аргумент уже багато разів. «Це ж вони почали війну, — сердито писала вона Памелі. — Як їх послухати, то потім страждали тільки вони, ніде більше не було голодних і бідних, ніхто більше не втратив рідних». Фріда знову прокинулася й розкапризувалася. Урсула пригостила її шоколадкою. Урсулі теж хотілося капризувати. Вони вдвох доїли плитку.
А ось завершення параду було справді доволі зворушливе. Полки у строях різного кольору зібралися в кілька довгих лав перед трибуною Гітлера — формація така строга, ніби її краї підрівняли бритвою — а тоді опустили стяги до землі на його честь. Натовп ошаленів.
— Ну, як тобі? — спитав Юрґен, коли вони почали поволі вибиратися зі своєї трибуни. Фріду він ніс на плечах.
— Велично, — сказала Урсула, — дуже велично.
Вона відчувала, як у скронях зароджується біль.
Фрідина хвороба почалася з того, що якогось ранку кілька тижнів тому вона прокинулася з температурою:
— Я захворіла.
Урсула торкнулася її спітнілого лоба й сказала:
— Сьогодні можеш не йти в дитсадок, лишайся вдома зі мною.
— Літня застуда, — сказав Юрґен, коли вернувся додому.
Фріда змалку була хвороблива («Уся в мою матінку», — похмуро заявила Сильвія), вони вже звикли до соплів, застуд і червоного горла, але зараз її стан стрімко погіршувався, мала стала тривожна й провалилася у гарячку. Шкіра була така, ніби дівчинка ось-ось загориться. Лікар сказав тримати її у прохолоді, тож Урсула клала їй на лоб вогкі холодні компреси й читала казки, але Фріда їх наче й не чула. Почалася гарячка, лікар послухав хрипи в легенях і сказав:
— Бронхіт, треба просто перечекати.
Пізно тієї ночі Фріді раптом стало геть зле, і вони, перелякані, загорнули майже безживне тільце в ковдру й поїхали на таксі до найближчої лікарні — католицької. Їй діагностували пневмонію.
— Вона серйозно хвора, — сказав лікар таким тоном, ніби це вони винні.
Урсула не полишала Фрідиного ліжечка два дні і дві ночі, тримала маленьку ручку, ніби намагалася втримати її в цьому світі.
— Якби ж я міг перейняти хворобу на себе, — прошепотів Юрґен над білими накрохмаленими простинями, які також помагали втримати Фріду в цьому світі. Черниці курсували палатою, як галеони у своїх складних уборах. Цікаво, — подумала Урсула в мить, коли відволіклася від Фріди, — скільки часу в них йде на те, що начепити на себе цю конструкцію? Урсула була певна, що сама такого не зуміла б. Толовий убір — цілком достатня підстава не йти в черниці.
Вони хотіли, щоб Фріда вижила — і вона вижила.
— Від Єви, — сказала вона Юрґенові, коли той вернувся з роботи.
— Хто така Єва?
— Усміхнися!
Клац-клац-клац. Що не зробиш, аби Єві було весело. Вона, власне, й не проти. Це було дуже люб’язно з Євиного боку — запросити їх, щоб Фріда подихала свіжим гірським повітрям і поїла свіжі овочі, яйця й молоко з Ґутсгофу, взірцево-показової ферми на схилі під Берґгофом.
— Це як королівський наказ? — уточнив Юрґен. — Ти не можеш відмовитися? Ти що, хочеш відмовитися? Сподіваюся, ні. Та й тобі з твоїми головними болями це піде на користь.
Вона нещодавно зауважила: що вище він підіймається ешелонами міністерства, то односторонніші їхні розмови. Він робив заяви, ставив питання, відповідав і робив висновки, не потребуючи її голосу. (Може, так чинять усі правники). А сам, здається, навіть не усвідомлював, що так чинить.