Життя за життям

— А ти знаєш, що його улюблена пісня — «Не страшний нам сірий вовк»? — розсміялася Єва.

— З діснеївських «Трьох поросят»? — не повірила Урсула.

— Ага!

Чекаю не дочекаюся, коли зможу розповісти про це Памелі, — подумала Урсула.

*

— А тепер із Mutti, — сказала Єва. — Обійми її. Sehr schön. Усміхніться!

Єва завзято вистежувала фюрера з фотоапаратом, намагаючись піймати кадр, а він то відвертався від камери, то комічно натягував капелюх, як погано замаскований шпиг. Він не любив, коли його фотографувала Єва — йому подобалося облесне студійне освітлення й героїчні пози. А ось Єва любила, щоб її фотографували. Вона хотіла лишитися не тільки на фото, а й у кіно. «Ein фільмі». От поїде вона у Голлівуд («колись») і зіграє себе, «історію свого життя». (Для Єви тільки камера робила все реальним). Виявляється, фюрер їй і таке обіцяв. Фюрер, звісно, усім багато наобіцяв. Так і дістався туди, де був зараз.

Єва знову навела різкість свого «ролляйфлексу». Урсула потішилася, що не привезла свого старого «кодаку» — він виглядав би геть скромно у порівнянні.

— Я замовлю для тебе копії, — сказала Єва. — Надішлеш батькам, в Англію. Дуже гарно з горами на фоні. А тепер давай, усміхнися. Jetzt lack dock mal richtig!

Гірська панорама височіла на тлі всіх зроблених тут фото, на тлі всього. Спершу Урсула нею милувалася, а тепер велич гнітила. Крижані кручі, реготливі водоспади, нескінченні сосни, природа і міф спліталися у піднесену германську душу. Урсулі здавалося, що порівняно з масштабом і містикою німецького романтизму англійські озерні романтики геть домашні. Якщо й була в англійської душі якась оселя, то, мабуть, ішлося про банальний садок за домом — клапоть газону, трояндова грядка, рядок квасолі, ніякого героїзму.

Час додому. Не до Берліна, не до Савіньї-плац, а до Англії. До Лисячого закута.

Єва висадила Фріду на парапет, а Урсула одразу ж зняла:

— У неї від висоти паморочиться в голові.

Єва — та весь час розгойдувалася на цьому парапеті чи виставляла на нього песиків і малих дітей. Круча за парапетом була така, що аж макітрилося в голові: вона тяглася вниз за Берхтесґаден, аж до Кеніґзе. Урсулі було аж шкода маленького Берхтесґадена з його невинними вазонами радісної герані на вікнах, з його луками, що спускаються до озера. Здається, відколи вона побувала там із Кларою в 33-му, минуло сто років. Кларин професор розлучився з дружиною, побрався із Кларою, у них було двоє дітей.

— Тут живуть Нібелунги, — повідомила Єва Фріді, вказуючи на кручі навколо, — і демони, й відьми, і лихі пси.

— Лихі пси? — розгублено перепитала Фріда. Вона боялася навіть Неґуса і Штазі, набридливих Євиних шотландських тер’єрів, що вже казати про гномів і демонів.

А я чула, — подумала Урсула, — що Карл Великий спить у норі під горою й чекає, коли його піднімуть на останню битву між добром і злом. Цікаво, коли це буде. Може, і скоро.

*

— Іще раз! — скомандувала Єва. — Широко всміхнися!

«Ролляйфлекс» нещадно лищав на сонці. Була в Єви й кінокамера — дорогий подарунок від її Вовчика. Мабуть, треба потішитися, що їх не записують для прийдешніх поколінь у кольорі й русі. Вона уявила, як у майбутньому хтось перебирає Євині альбоми й намагається зрозуміти, хто така Урсула, плутає її з Євиною сестрою Ґретль чи подружкою Тертою, примітками в історії.

Одного дня, звісно, усе це відійде в ту саму історію, навіть гори. Врешті, пісок — майбутнє скель. Більшість живе як в тумані й усвідомлює значення подій, допіру озирнувшись назад. Фюрер — той не такий, він свідомо творить історію на майбутнє. На таке здатні тільки справжні нарциси. А Шпеєр розробляв у дар фюрерові будівлі для Берліна, які виглядатимуть добре, коли за тисячу років поляжуть у руїнах. (Мислити в таких масштабах! Урсула жила від години до години — черговий наслідок материнства — і майбутнє було для неї такою самою загадкою, як минуле).

Шпеєр — єдиний із гостей, хто був люб’язний до Єви, а отже, Урсула ставилася до нього поблажливіше, ніж він, можливо, заслуговував. Він був єдиний миловидий чолов’яга серед цих тевтонських лицарів — не кривий, не кряжистий, як ропуха, не жирний, як свиня, не схожий на дрібного чинушу (це чомусь найгірше). («Ходять у строях! — писала вона до Пеммі. — Але це все фальшивка. Ніби живеш на сторінках „В’язня Зенди“. Вони всі тут несуть нісенітниці, аж від зубів відскакує». Якби ж то Пеммі була при ній. Ото вона потішилася б, розбираючи вдачу фюрера і його посіпак. Дійшла б висновку, що всі вони — шарлатани і лицеміри).