14 друзей хунты

Влучив. Знову влучив. Вчора. Чи позавчора. Неважливо. Точно не пригадую. Кому таке розкажеш? Мине трохи часу, і добрі люди скажуть, що ти ніколи не був на війні. Запишуть тебе в дезертири. Чи в крадії. Від інших ти сам приховуватимеш свою справжню участь. Бо як ти розкажеш онукові, що власноруч убив два десятки людей?

Тож най буде так: влучив. Лише тобі, брате. У тебе втомлені очі. На дні попіл. Лише тобі. Зняв офіцера. Кіпіш. Метушня в розташуванні ворога. Перерізали вогнем зеленку, а потім переорали мінами. На відході піймав стодвадцятку. Майже. Лягла за п’ять кроків. Якби не той повалений стовбур. Було б — усе. Контузія. Напарник витягнув. Тепер п’ю воду, блюю і сплю.

Весь час сплю. Дві доби. Може, три. Важко сказати. Не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що влучив. Час нічого не важить. Особливо для нього. У кого влучили. А якщо й важить, то небагато. Щось із 9 грамів. Вага кулі. І — душі. Господній мікрочіп.

Влучив. Так наче легше, коли казати: влучив. Якось недобре казати: вбив. «Я вчора вбив». Після сорокагодинного перебування в засідці. Поцілив йому в груди. Точним пострілом з відстані 300–400 кроків. Я не снайпер. Я — другий номер. Саме я обираю мішень. Я вирішую, кому жити. Кому — ні. Перший — натискає на курок.

Таке зізнання міг би зробити вбивця на допиті перед слідчим чи на сповіді перед духівником. Я не вбивця. Тож не збираюся ні перед ким сповідатися. І не вірю в бога. Цей світ йому не належить. Навіть якщо ним створений. Він — окупований. Недругами. Я сам собі альфа й омега. Початок і кінець. І я — влучив. Крапка. Убив недруга. Я потроху повертаю богові цей світ. І поверну. Колись. Так справді легше. Я знищив ворога. Знешкодив живу силу противника. Я вбиваю не вбиваючи. Дивно. Дивно це все.

Що я відчуваю? Розумію. Їм — цікаво. У них ніколи не було подібного досвіду. А хочеться. Не відчувати. Знати. Радість, азарт, сатисфакцію, жаль, скорботу? Важко сказати. Ці відчуття важко описати, з чимось порівняти, з чимось сплутати, а ще важче знайти відповідники у цивільній мові, у цивільному житті. Тут сюжети будуються не за законами літературного жанру, а за законами війни.

Нехай спробують собі уявити гравця в казино (грибника, рибалку, сексуального маніяка, наркомана, алкаша, зрештою): людину хвору, одержиму, заядливу, якій останнім часом страшенно не щастило. Уявити чоловіка, який змарнував своє життя. Чоловіка, який програв усе: гроші, одяг, взуття, годинника, автівку, квартиру, квартиру своїх дітей, квартиру батьків, дідусеві ордени, бабусині коралі, нирку, дівчину, він уже поклав за щоку ампулу з ціаністим калієм, залишається лише розкусити, щоб з усім цим покінчити, аж раптом йому випадає джекпот. Він з одного маху повертає собі всі програне і стає багачем. Уявили? Ейфорію цієї людини? Додайте сюди радість наркомана й алкаша, які знайшли дозу і пляшку відповідно, помножте це на два, краще — на чотири, щойно тоді ви трохи дізнаєтеся, що відчуває снайпер, коли ловить на приціл мішень. Він її знайшов. Він її вистежив. Мішень. Звіра. Ворога. Об’єкт. Жертву. Постріл — це наслідок, наслідком якого — чиясь смерть.

У снайперських школах вчать стріляти на видиху, в проміжку поміж двома ударами серця. Не знаю, чи таке можливе. Де ти будеш ту мить ловити між двома ударами, коли серце назад не вертається, вдаривши вперед?

Війна дає можливість пошуку простих відповідей на складні запитання. Страх, героїзм, відвага, зрада, втрата, кров, кров, кров, Вітчизна. Смерть. Це — справжній пошук. Шлях вартий того, щоб його пройти. Вартий того, щоб про це ще комусь розповісти. Це — випробування. Ти випробовуєш себе. Вітчизною, кров’ю і — смертю.

Тобі було цікаво, що ти відчуватимеш, коли вб’єш людину? Коли — вбиватимеш? Спершу. А потім — уже як літератор, коли будеш досліджувати, розбирати, описувати цей феномен. (Чи ти вже не літератор? Хто ти після того, коли убив?)

Візьми рушницю. Дивися в приціл. Спробуй. Бачиш його? Бачиш? Он він стоїть. Чоловік. Людина. Чи це вже не людина? Ворог? Людська істота? Об’єкт? Ціль? Дивиться в наш бік. Нас не бачить. Не відчуває загрози. З кимось розмовляє. Артикулює. Бачиш? Може, навіть усміхається. Людина ж. А тепер увага. Тисни на курок.

Постріл! Легенька віддача. Легенький біль у плечі. І — все. Все! ВСЕ!

Тієї людини більше немає. Що ти відчув? Окрім болю в плечі? Відчув біль під лопаткою? В серці? Ні? Ні?! Що відчув світ? Що вони відчувають? Не квапся з відповіддю. Відключи голову. Голову віддай війні. Собі — залиш серце. Так. Нелегко.

Заради цього варто бути на війні. Щоб дізнатися. Заради цього ти на війні.

23.10.2016

Максим Музыка

Народився в Києві в 1979 році. Брав активну участь в подіях Майдану, під час гарячої фази Революції Гідності відкрив безкоштовні курси самозахисту для журналистів та активистів. З березня по серпень 2014 року був активним волонтером. Приймав участь у створенні волонтерського об’єднання «Народний тил».

З 1 серпня 2014 року добровільно пішов на фронт й відразу потрапив на штурм Савур-Могили.