Читаем Абіссінець полностью

Месьє Масе був єдиним молодим чоловіком, якого було допущено якщо не до найближчого оточення, то хоча б до товариства мадемуазель де Майє. Хоча дівчина й вважала його потворним, і хоча за ним завжди тягнувся вельми відчутний бридкий запах нечистого тіла, вона все ж-таки любила розмовляти з цим диваком, який так люб’язно її вислуховував. Щодо месьє Масе, то він обрав кар’єру раз і назавжди, і не хотів ставити себе у двозначне становище залицянням до доньки месьє де Майє, від кого ця кар’єра залежала. Утім, у рідких випадках, коли мадемуазель де Майє опинялася поруч із ним, секретаря, немов магнітом, притягували її неймовірна врода, грація, юність. Він лише мимоволі дивився на неї з надзвичайною увагою, а вона так само мимоволі здавалася від цієї уваги щасливою. Але ж це не заважало її батькові вбачати в поведінці секретаря страшний злочин.

— Будьте ласкаві, залиште мене наодинці з месьє Масе, — суворо промовив консул.

Обидві жінки пішли з зали. Як тільки вони залишилися самі, консул підвівся й почав ходити туди-сюди, а месьє Масе мовчки чекав, сидячи на стільці, на який йому вказав патрон.

— Я маю висловити чимало зауважень стосовно вашої поведінки, месьє Масе, — сказав із серцем месьє де Майє. — Але ж зараз на це немає часу. Треба — розумієте мене, треба! — щоб ви розділили зі мною важкий тягар політичної таємниці. Ви повинні показати себе гідним такої довіри, інакше в усьому світі не знайдеться місця, де б ви змогли сховатися від суворої помсти того, кого видасте.

З цими словами він звів указівний палець угору, де висів портрет самодержця. Молодий чоловік схилився, щоб показати свою покірність, і, оскільки цього разу він сидів, то ледве не тицьнувся носом у свої коліна.

Розділ 4

— Король, — почав урочисто месьє де Майє, — з причин, яких я не маю права вам повідомити, бажає відрядити амбасаду до Ефіопії.

— З цього приводу Ваша Ясновельможність торік писали депешу, — сказав месьє Масе.

— Вірно. Міністр, мій родич, хотів знати, яким чином можна дістатися до цієї країни. Справа, безперечно, вже тоді витала в повітрі у Версалі. Ви пам’ятаєте мої висновки?

— Два шляхи: один — морський, крізь Джидду та узбережжя. Другий — сухопутний, крізь мусульманське царство Сенаар та гори.

— У вас чудова пам’ять, Масе. Отже, ви також пам’ятаєте, що власне я писав стосовно цих двох шляхів? Якщо рухатися морем, то вхід до країни знаходитиметься під контролем мусульманського короля — союзника турок. Єдиний обов’язок цього варвара — стежити, аби до його земель не проник жодний білий християнин, особливо католик. Ніхто не зміг подолати цю перепону упродовж останніх п’ятдесяти років. Останніх священиків, що намагалися це зробити, було зарізано, а їхні тонзури, як мені здається, було надіслано в пакунку ефіопському імператору, який віддав наказ тих священиків убити.

Месьє Масе зробив гримасу відрази й витягнув маленьку носову хустинку з мереживом, якою на мить прикрив собі ніс.

— Щодо сухопутного шляху, — продовжував консул, — то й тут доводиться констатувати таке ж саме безвихідне становище. Нечасті європейські мандрівники, які проникали до країни і навіть зустрічалися з Негусом, залишалися при ньому полоненими на решту свого життя. Але, частіше над усе, юрба закидала їх камінням, лише виявлялося, що вони католики.

— Усе це, — сумно промовив месьє Масе, — через єзуїтів.

— Мовчіть! — сказав, збліднівши, консул.

Він підійшов до дверей і трохи прочинив їх, щоб пересвідчитись, чи не підслухує хтось.

— Ви ж добре знаєте, що той, кого ви бачили сьогодні тут, один з них. До того ж, наближений до духівника Короля.

— Але ж вони знають, — тихо сказав месьє Масе, — що відбулося?

— Це сталося п’ятдесят років тому.

— Ну то й що! — продовжував пошепки секретар. — Стільки зусиль й стільки незграбності. Подумати лише, що вони навернули до своєї віри Негуса, майже підкорили країну, і, нарешті, їх виганяють, і перегороджують вхід до Абіссінії всім католикам. Тільки не кажіть, Ваша Ясновельможносте, що цей священик настільки безглуздий, що хоче туди повернутися.

— Ні, Масе, заспокойтеся, він не збирається їхати туди сам. Він має намір ще дивніший, ніж ви взагалі можете собі уявити.

У консула ледь-ледь тремтіла губа. Він боявся, що знов знепритомніє, і тому обережно обперся рукою на дубовий стіл.

— Цього разу він хоче відправити туди мене.

— Вас, Ваша Ясновельможносте! — вигукнув месьє Масе, вскочивши на ноги, — але ж це неможливо!

Якусь мить вони стояли один проти одного, нерухомі й бліді. У мовчанні вже відчувалася якась незручність. Так, це справді було неможливо. Але чому? Єдину, істинну причину вони замовчували. Бо хто ж зізнається в тому, що боїться? Як же тоді виправдати таку очевидну відмову? Месьє Масе зрозумів, що це перша відповідальна місія, яку довіряє йому консул. Він побачив у цьому несподівану нагоду повернути собі ласку, котрої він був позбавлений через необачну поведінку з мадемуазель де Майє.

— Ваше здоров’я… — сказав секретар, роблячи рукою такий жест, ніби він намагався зловити у повітрі щасливу ідею, як ловлять метелика.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее