Абіссінець

— Всю справу можна викласти кількома словами. Ви знаєте, яку війну веде сьогодні християнська віра проти своїх ворогів. Турків уже приборкано. Тепер потрібні нові завоювання. І вони будуть. Однак, найбільша небезпека походить нині від тих, хто вважає, нібито живе у Христі. Огидна Реформація намагається підточити із середини той дім, що його звів Сам Господь. Король Франції перемагає її скрізь. І в себе вдома, вимусивши гугенотів підписати капітуляційні угоди. І в усій Європі, з небезпекою для своєї корони відбиваючи натиск протестантських принців, що ними верховодить цей зрадник Гійом д’Оранж. Але тепер, коли світ уже не обмежується Середземномор’ям та прилеглими до нього країнами, ми розпочали іншу битву. Її ареною став увесь всесвіт. Ми повинні рознести Благу Вість по відомих землях і врятувати їх від вчень невірних, але ми маємо також донести її до земель невідомих, до цих нових світів, які виникли упродовж двох останніх століть і зробилися новим полем бою для нашої віри: до Америк, Індії, Китаю та найвіддаленіших країн Сходу. Щоразу ми наштовхуємося на ті самі перепони: по-перше, це опір народів, які живуть поза істинною вірою, не знаючи про смертельну небезпеку, яка чигає на них за гробом через таке життя. По-друге, це протидія так званої Реформації, яка є нічим іншим, як диявольським намаганням віддалити від істинного Євангелія тих, для кого вона його нібито тлумачить.

Месьє де Майє час од часу кивав головою, аби показати, що він слідкує за думкою оратора. Красномовність цієї непримітної людини вразила його і поготів, оскільки відкрилася вона в ній якось відразу, тільки-но розмова торкнулася політичних та релігійних справ.

— Король Франції багато чого навчився за довгі роки свого правління, — продовжувала духовна особа. — Він вміє відсторонитися від тих поверхневих явищ, які, на перший погляд, здаються справжньою Історією. Він добре усвідомлює, і це незмінно вражає його духівника, правоту власної сили та глибоку сутність своєї боротьби. Цей всесвітній двобій між силами істинної віри та тими, хто перебуває в темряві омани, цілком поглинув Короля. Він сповнений рішучості вести цей двобій до останнього подиху. Серед численних битв, які ще треба дати, є й першочергові. Щодо турків, то тут, як я вже сказав, залишилося тільки трохи зачекати. Ми присутні, й керуємо діями кількох християн, котрі підтримують тут вогонь. Коли будівля Османської імперії почне давати тріщини, ми увійдемо до неї крізь них. Але час ще не настав. Зате неподалік від цих місць є країна, яка здавна перебуває в тіні, але, наважуся сказати, потребує лише того, щоб приєднатися до нас: це християнська земля, але істинна віра, позбавлена належного керівництва, розвинулася там у хибному напрямку…

— Абіссінія! — промовив, ніби під гіпнозом, месьє де Майє.

— Так, Абіссінія. Ця майже невідома і майже навернена земля. Земля, що поглинала донині тих, хто наважувався проникнути до неї, і яка, попри це, кличе нас.

Єзуїт подався вперед і, над залишками страв, що лежали тут і там на олов’яних тарілках, схопив месьє де Майє за руку і промовив:

— Король Франції має приєднати до інших своїх славетних справ повернення цієї землі в лоно Церкви. Його Величність відсилає вас із амбасадою до Абіссінії.

Розділ 3

Жан-Батіст Понсе і метр Жюремі, які разом промишляли аптекарським ремеслом, ділили також і будинок, який служив їм житлом та лабораторією, і знаходився на самому кінці колонії франків, у віддаленому провулку, що дуже добре годилося до їх прихованих від сторонніх очей занять.

— Агов! — гукнув Жан-Батіст, розчинивши двері холостяцької оселі й опинившись у неймовірному гармидері, який царював у ній, — ти тут, старий чаклуне?

Згори долинуло якесь буркотіння. Він кинув на спинку стільця камзол, який досі тримав у руці, і піднявся до свого приятеля.

На другому поверсі була досить широка тераса, яка виходила на глухе подвір’я. Усі інші вікна були зачинені віконницями, а то й замуровані. Понсе знайшов протестанта на балконі. Той, зі шпагою в руці, спираючись на балюстраду, розгублено дивися перед собою.

— Що ти робиш тут із цим інструментом?

— Я тільки-но вбив консула, — сказав метр Жюремі.

— Невже?

— Точно. Я вбив його дванадцять разів. Хочеш побачити? Дивись.

З цими словами велетень схрестив клинок з уявним, швидко задкуючим супротивником. Біля стіни він зробив випад, із силою видихнув, нібито пронизуючи тіло. Кінець рапіри увіткнувся в штукатурку й відбив від неї шматок, відкривши червоні боки двох цеглин.

— Браво! — вигукнув, сплеснувши в долоні, Жан-Батіст. — На це він заслуговує. Тепер тобі краще?

— Ще й як.

— Тепер, якщо ти заспокоївся, можеш мені все розповісти.

Жан-Батіст підсунув залізний кований стілець і сів. Його приятель продовжував ходити туди й сюди терасою, постукуючи себе кінцем рапіри по гомілці.

— Я вже бачити не можу того консула. Отак, думаю, і вбив би, тільки-но побачу.

— Хіба ж це новина, — усміхнувся Жан-Батіст. — Я ж сам з початку радив тобі відмовитися від цієї праці.

— Відмовитися! Але ж він мене викликав…