Абіссінець

— Якщо б він викликав мене, я б не пішов, — сказав Жан-Батіст.

— Отакої! Я маю тобі нагадати, що ти не протестант, що й позбавляє тебе багатьох неприємних речей. З тобою радиться і вважає тебе власним лікарем сам Паша, а я лише скромний аптекар, який готує ліки з рослин. Як би там не було, тепер вже нічого не вдієш. Він викликав мене, я пішов, узявся за роботу, і тепер її завершено.

Метр Жюремі розповів приятелеві, як він, скориставшись відсутністю консула, порушив його заборону, закінчивши реставрацію картини.

— Тобі все вдалося? — спитав Жан-Батіст.

— Гадаю, що так.

— Тоді все добре.

— Та де там, ти не знаєш консула. З хвилини на хвилину я чекаю, що він накаже охоронцям розшукати мене. Мабуть, він чимось дуже заклопотаний, якщо досі не помітив моїх старань.

— Що ж він тобі зробить? Хіба ж це злочин — завершити власну працю?

— Та воно, звичайно, і не злочин, але месьє бажає, щоб його слухалися. Він вважає мене винним, оскільки має над такими, як ми, повну владу: він і суддя, і адвокат. А позаяк він, до того ж, скупердяй, то й присудить мені штраф, і зменшить мою платню.

— Сплати, то вже потім він і відчепиться.

— Ніколи! Краще я прикінчу його та втечу.

У грошових справах метр Жюремі показував суто гугенотське почуття справедливості. Ніколи він не брав ані цехіна, якщо не заробляв його чесною працею, однак ніколи й не потерпів би, щоб йому не заплатили того, що належить.

— Заспокойся, Жюремі. Він не може присудити тобі штрафу. Наш статус вимагає, аби нам надавали право вибору: грошове стягнення або ув’язнення. То ж замість того, щоб простромити йому груди, покарай його за жадобу. Ступай до в’язниці, відсидь два дні й позбався назавжди будь-яких справ із консулом.

Метр Жюремі вже досхочу натішився солодкою думкою про те, як він убиватиме консула, і тому визнав усю мудрість та хитрість поради, яку дав йому приятель.

Вони трохи помовчали. Гарячий вітер по обіді вщух. Нанесений ним дрібний пил присипав тонким шаром чорне коване залізо та глянцювате листя помаранч у горшках. Жан-Батіст приніс із хати глек води та два олов’яні келихи й вони напилися.

— Зараз на мості через Каліш почалася пожежа. Було страшенне стовпище, — сказав Жан-Батіст. — Дружина консула навіть не могла в своїй кареті проїхати крізь юрбу.

— Це ж треба! — кинув метр Жюремі без особливої цікавості.

— Я подумав, — сказав Жан-Батіст, наливаючи води собі в келих, — ти щодня буваєш у консульстві…

Протестант знизав плечима.

— Чи не знаєш ти дівчину, котра сиділа в кареті з мадам де Майє?

— А яка вона?

Жану-Батісту соромно було зізнатися, що він запам’ятав лише блакитні стрічки.

— Я не дуже добре її бачив…

— Білява, з великими, сумними синіми очима?

— Так, так, — жваво відповів молодий чоловік, — це точно вона.

— Це донька цього собаки консула.

— Виходить, природа охоче пробачає йому все, що він коїть, — задумливо промовив Жан-Батіст.

— Дивно, що ти її бачив. Зазвичай вона нікуди не виходить. За ті два роки, що вона тут, її ніхто, чи майже ніхто не бачив. Я сам зустрів лише одного разу в передпокої. Але ж сьогодні, неначе б, Трійця, то ж вони мали бути на месі у візитандинок. Так воно і є, бо за винятком особливих оказій, батько тримає її під замком, немов якийсь скарб.

— Він має рацію, це справді скарб.

— Цей консул — чудовисько, — тільки й додав метр Жюремі.

Похмурий голос, яким він вимовив ці слова, свідчив: до нього знов повернулися гіркі думки про образу.

Жан-Батіст, відкинувшись на спинку стільця, витягнув ноги та схрестив їх на поруччі тераси. Квадрат неба над подвір’ям поступово змінював свій колір з блакитного на бузковий, а довгі смуги перистих хмар, що протягнулися від муру до муру, червоніли у променях заходу.

Ця коротка, яскрава зустріч з молодою дівчиною, яка належала до іншого світу, нагадала йому Венецію, Парму, Лісабон. Але там усе було можливим…

Жан-Батіст дуже рано збагнув, що подорожі, відокремлюючи мандрівника від кастових систем, які царюють у кожній країні, надають йому гідності вільної людини та можливості розмовляти з усіма на рівних. Чужинець, де б він не опинився, може, завдяки самій лише спритності, зробитися приятелем принца або коханцем принцеси. Принаймні, він може легко це собі уявити. Понсе, якому не бракувало ані спритності, ані уяви, неодноразово переконувався в цьому в тих містах, де він бував вільним подорожнім.

Але, варто йому було опинитися між співвітчизниками — як, наприклад, у цій каїрській колонії франків — знову, попри всі старання приховати власне походження, він ставав сином служниці від невідомого батька. Різниця у суспільному становищі знов перетворювалася на нездоланну перепону, і відбирала в нього навіть насолоду мріяти про можливе щастя. Відтоді, як він приїхав до Єгипту, такі зустрічі траплялися вкрай рідко. Але ж він про це й не жалкував, так вони його засмучували.

— Як на мене, в цьому місті вже стає трохи нудно, чи не так? — сказав Жан-Батіст.

— Авжеж, я б з радістю поїхав звідси, — відповів метр Жюремі, який щойно дійшов у своїх думках приблизно такого ж висновку.

— Але ж куди?