Абіссінець

Їм досить швидко вдалося вгамувати хвилювання, але вони вийшли звідти такими враженими один одним, що були готові допустити велику необережність.

Щойно повернувшись, Понсе побачив у своїй кімнаті Франсуазу, котра зовсім захекалася від швидкого бігу. Вона сповістила його, що одразу після півночі Алікс чекатиме в саду. То була ніч, коли місяць стояв у повні: їх могли побачити. Небезпека була надто великою. Він запротестував. Франсуаза сказала, що так вони з Алікс і знали. «Що є відважнішим, — думав Жан-Батіст, — відмовитися за двох заради безпеки, або обрати зухвалість і задоволення?» У забороненому коханні, яким було їхнє, здоровий глузд не міг бути розціненим інакше, ніж як прояв байдужості та нерішучості, чого Жан-Батіст аж ніяк не хотів. Він відповів, що прийде.

У домовлену годину, вже сховавшись у сквері, він побачив здалека добре освітлені місяцем силуети двох жінок, які наближувалися. Коли вони порівнялися з гратами, Жан-Батіст раптом розрізнив іншу тінь, котра, здавалося, перебігла з-поза одного стовбура платану за інший. Алікс підбігла до свого коханого, обняла його. Він притиснув її до грудей, але попросив мовчати, а сам не зводив очей з темного місця, де причаїлася рухома тінь. Вона виринула знов, та стрибнула між двох дерев у напрямку саду.

— За вами стежать, — шепнув Жан-Батіст до Алікс.

Від цього слова вона немов скрижаніла. Франсуаза, яка чекала біля гратів, теж, мабуть, побачила тінь, і наблизилася до пари. Вона почула слова Жана-Батіста.

Може, через передчуття, якого, однак, він не усвідомлював, Жан-Батіст узяв із собою кинджал. Схопившись за руків’я, він у мить вигадав план, і переповів його наразі жінкам.

— Я підійду до шпигуна та викрию його, — сказав він. — А ви прямуйте до консульства, але ховаючись, та не бігом. Чи маєте ви ключ від задніх дверей?

— Так, — відповіла Франсуаза.

— Тоді обійдіть тим шляхом та, коли повернетесь, неодмінно удайте що міцно спите. Може бути, що…

— Ідіть! — сказала Франсуаза, — про решту не турбуйтеся.

Жан-Батіст поспішно обняв Алікс, неабияким зусиллям власної уваги закарбувавши цей смак, цю ніжність, цей погляд у найдовшій своїй пам’яті, оскільки вони вже завтра мали стати єдиною його втіхою на довгі місяці. Потім відірвався від неї та кинувся в сад, де була найгустіша тінь. Він обійшов грати та вийшов через дерев’яну хвіртку. Повільними кроками пробрався аж до межі головної вулиці, і теж сховався за стовбуром платана. Чітко побачив у місячнім світлі срібні силуети двох жінок, які поспішно йшли вулицею, яка огинала консульство. Тінь шпигуна перетнула вулицю і знов розчинилася за стовбуром одного з дерев. Під час цієї перебіжки Понсе зміг розрізнити чоловіка, вдягненого на манер франків, середнього зросту та, схоже, без зброї. Він збагнув — щоб захопити шпигуна зненацька, в будь-якому разі доведеться викрити себе. Хоча той, кого він переслідував, підставляв спину, бо спрямовував свій погляд у бік жінок, які втікали. Понсе хутко пробіг два проміжки між деревами та, нарешті, заховався за деревом, біля якого зупинився той чоловік, перед тим, як перетинати вулицю. Отже, Жан-Батіст тієї миті знаходився поза полем зору того, кого він збирався схопити.

Понсе обрав момент і перестрибнувши вулицю, накинувся на силует, який рухався в темряві, охопив його рукою, приставив до горла кинджал. Справжнього бою не було. Стулившись тілами, але не бачачи один одного, борці впали на землю, почали качатися і Жан-Батіст з легкістю переміг. Його супротивник, не маючи сили та не володіючи технікою бою, з ножем під горлом, дав витягнути себе на світло.

— Сюди! Сюди! Стража, вбивають!

Чоловік, який опинився в руках Понсе, почав голосити.

— Масе! — скрикнув Жан-Батіст.

Той закричав удвічі гучніше. Консульство було недалеко; вже чулися грюкання на ганку — безсумнівно, стража хапалася за зброю. У вікнах запалили світло. Троє людей вибігли на вулицю. Масе не припиняв кричати, і Понсе зрозумів — якщо перші крики в секретаря вирвав страх, то тепер він волав, аби привернути до себе увагу та допомогти схопити супротивника. Усе ще галасуючи, Масе дивився на Жана-Батіста та, попри незручне положення, в якому перебував, попри лезо, яке мав під горлом, усміхався з виразом іронії та презирства.

— Невже ти гадаєш, — здавалося, промовляв його погляд, — що це ти мене тримаєш?

Прибігла стража. Жан-Батіст кинув свою жертву та скрився. Троє стражників здивовано зойкнули, знайшовши Масе, який сидів просто долу і тер собі шию. Він віддав їм наказ не переслідувати того, хто на нього напав.

* * *