Абіссінець

Решта ночі виявилася спокійною, як завжди. Але не спали троє. Жан-Батіст непокоївся, чи встигла Алікс вчасно повернутися. Він не знав, що вона не зустріла жодної перепони, негайно лягла, і ні в кого навіть думки не виникло перевірити, чи є вона вдома. Вона ж почула перші звуки сутички, чоловічі крики, і дуже боялася за Жана-Батіста. У свою чергу, месьє Масе, лежачи в одязі на вузькому залізному ліжку, розмірковував про те, як поводитиметься завтра. Консул дізнається, про напад. Він, Масе, матиме сказати, хто нападав. Думка видати Понсе дуже йому подобалася. Власне для того, щоб налякати його, він стежив, засновуючись на своїх попередніх спостереженнях, за Алікс зі служницею, та йшов за ними. Але який привести мотив для нападу? Чому Понсе напав на нього? Належить розповісти про побачення. Справа полягала саме в цьому, й консул буде вражений особисто лише в ту мить, коли дізнається, як його донька прагне до безчестя. Так, але як представити без доказів таке серйозне звинувачення? Щоб захиститися, цей чортяка Понсе здатний повернути справу по-своєму, та його, Масе, звинуватити або навіть скомпрометувати. З іншого боку, було запізно чекати нової нагоди підстерегти коханців: наступного дня Понсе вирушав до Версалю. Урешті, біля п’ятої години ранку, Масе зупинився на певному плані дій та з полегшенням заснув.

Жан-Батіст, який теж майже не спав, устав на світанку, востаннє перевірив поклажу, а саме зміст валізки з ліками, яку завжди брав з собою, і пішов за єзуїтом. Той закінчував месу. Жан-Батіст чекав, крокуючи навколо каплиці. Потім під приводом прощання вони пішли до консульства. Понсе головним чином прагнув випередити консула, який мав викликати його сам, і не бути про цьому одному. Месьє де Майє прийняв їх за півгодини, одягнений по-домашньому та без перуки. Він манірно побажав успіху їхній місії, попросив єзуїта привітати від себе графа де Поншартрена, якщо той матиме честь бути йому представленим. Він порадив їм потурбуватися про канцлера Флео, котрий не звик до подібних подорожей. Нарешті, попросив отця Плантена бути ласкавим залишити його наодинці з сіром Понсе.

Консул підвівся та повів аптекаря за собою на інший кінець великої зали, в куток. Світло поки що низького ранкового сонця поділяло сповнену пилом темну кімнату перегородкою з навкісних променів, і огортало обох чоловіків тьмяним на амарантовому тлі шпалер серпанком.

— Я дізнався, — сказав консул майже шепотом, — що щоночі ви напали на мого секретаря!

— Він стежив за мною. Я не впізнав його.

— Він стежив за вами, щоб викрити вас. Здається, ви збираєтеся обезчестити дівчину.

— Хіба йому доручено оберігати цнотливість колонії?

— У всякому разі, вам не доручали її компрометувати.

Консул відповів досить голосно. Він подивився в напрямку єзуїта, який не рухався та, в десяти кроках від них, продовжував закохано дивитися на власні долоні.

— Повірте, якщо якась родина звернеться до мене зі скаргою, навіть за вашої відсутності, я застосую до вас санкції та їх виконають навіть у Європі.

«Добре, — подумав Понсе з полегшенням, — він не знає головного». Він шанобливо вклонився.

— Мені також донесли, — продовжив консул, показавши, що питання дещо делікатне, — що ви нібито зайшли настільки далеко в цих справах, що… що шукали зустрічі з моєю… власною донькою.

— О! Месьє консуле, з вашою донькою, це зовсім інша справа.

— Даруйте, яка ж саме?

Напередодні кожної подорожі Жану-Батісту, дійсно, доводилося без жодного умислу, в запалі, грі, а також, безумовно, і відчаї, робити на адресу консула сміливі та зухвалі жести, присвячені своїй коханій. Спочатку перед тим, як поїхати з Каїру до Ефіопії, він добився, щоб вона доглядала за його оселею. Цього разу він мало не знепритомнів, почувши, як його власний голос лунає шепотом, яким велася вся ця розмова:

— З нею, це просто кохання.

Консул підскочив, немов дістав підступний удар ножем у спину.

— Я кохаю її, — наполягав Жан-Батіст, не опускаючи очей, — і я мав слабкість подумати, що вона теж…

— Замовкніть! І негайно облиште ці думки, — сказав консул суворо.

— То не думки…

— Досить, я сказав. Я давно вже знаю, що ви маєте подібні наміри. Я сподівався, що ви припините плекати свої безглузді надії.

— Я плекаю їх, а вони — мене.

— Ну що ж, це не зашкодить. Але не заходьте далі. Я маю інші плани, щодо своєї доньки.

— До того, як запропонувати їх їй, знайте про це: я маю намір попросити у вас її руки.

Месьє де Майє кілька разів здригнувся від гучного сміху, який пролунав великою залою, а потім знов зашепотів:

— Оце так формальна пропозиція руки та серця: стоячи навколо вікна, за десять хвилин до від’їзду, та з вуст цирульника.

Він ще помовчав з поблажливим презирством, яке зазвичай викликає кривляння паяца.

— Це не пропозиція, — рішуче сказав Жан-Батіст, — це попередження. Я повернуся сюди обласканим Королем, і з титулом, котрий зробить мене рівним з вами. Лише тоді я зроблю формальну пропозицію. Але з цієї миті ви вже не можете обіцяти руку Алікс нікому іншому.