Абіссінець

Ці слова стали для Жана-Батіста полегшенням, задоволенням, яке завжди відчувають від реваншу, але, у той самий час, він добре розумів, що чинить велику необережність. То було необачне розкриття перед супротивником, та ще й перед таким, якого поки що не переможено, і для котрого великим подарунком було побачити ворога розслабленим тріумфом, коли він сам ще може нанести удар. Зрілість дає привілей миттєво помічати подібні помилки та, оскільки ця прозорливість покупається ціною жалю з приводу того, що сама зрілість на помилки більше не здатна, вона карає їх з подвоєним запалом.

— Повірте, що я буду мати це попередження на увазі, — сказав месьє де Майє з недоброю усмішкою.

Потім запросив свого співрозмовника приєднатися до єзуїта.

* * *

Вони виїхали по обіді, усі втрьох, каретою, запряженою четвіркою коней, найнятій на кошти консульства. Позаду, у візку, повністю закритому синім капотом, були заховані абіссінці, які сиділи на лавці за спиною кучера-араба. Кортеж збирався перед оселею Мюрада, де навантажували поклажу. Вірменин зі сльозами простився з Понсе, хоча насправді був дуже щасливий через те, що не мав брати участі в цій небезпечній подорожі. Він уже звик до своєї каїрської синекури та був радий її подовжити.

Метр Жюремі та Жан-Батіст розлучилися, як завжди, без жодних проявів дружніх почуттів, окрім братнього плескання по спинах. Цього разу Понсе був певний, що протестант не зрушить з Каїру. Для нього виявилося безпечніше поїхати підкоряти Абіссінію, ніж з’явитися, як емігранту, у Версалі — місті Короля та єзуїтів. Метр Жюремі пообіцяв стежити за Мюрадом та передавати, якщо зможе, новини від Алікс. Коли сідали в карету, Жан-Батіст відвів друга в бік. Хочемо ми цього, чи ні, подорож усіх передає до рук долі. Понсе не було б жодного вибачення, якщо б через побоювання сказати зайве він не зробив спроби поєднати двох людей. Він сказав другові:

— Бережи Франсуазу. Мені відомо, що вона тебе кохає.

Вони не любили робити один одному відверті зізнання. Велетень ніяково подивився на Жана-Батіста, опустив очі, і не зміг би приховати свого збентеження, якщо б їхньої уваги не відвернула метушня від’їзду.

— Понсе, чим ви зайняті? Ми запізнюємось, — кричав єзуїт.

Метр Жюремі підбіг до карети, щоб закрити дверцята, а потім довго дивився їм услід.

Візки проїхали перед консульством, з якого не показалося нікого, крім мадам Флео — худорлявої фігури в сукні сірого сукна, яка помахала чоловікові, а потім приклала долоні до рота, щоб притримати крик. Удруге Жан-Батіст віддалявся, щоб наблизитися до тієї, яку кохав, і він вірив у свою вдачу.

IV. Королівське вухо

Розділ 1

До Олександрії не трапилося нічого вартого згадки. Єзуїт піклувався про трьох абіссінців; він попереджував їх найменші бажання. Нещасні не промовляли жодного слова, але здавалося, що вони весь час питають, чому це раптом ця людина стала їхнім рабом, хоча вони при цьому не зробилися її господарями. Щодо канцлера Флео, то він не розкривав рота упродовж усього етапу, і страшенно мучився, бо через збій звичного режиму в подорожі, йому не вдавалося вчасно прийняти їжу.

Олександрія стала місцем розгортання першого серйозного інциденту. Візки прибули в порт проти ночі та поїхали в бік старого лазарету, переробленого на готель французом на ім’я Ріго. То була людина месьє де Майє: вона надавала йому інформацію в обмін на захист. Він прийняв подорожніх, нагодував їх вечерею та розташував у двох таємних павільйонах, де сам їм прислужував. Нажаль, кучер кабріолета, який віз абіссінців, старий араб з Олександрії, вирішив переночувати в себе вдома, і зустрів по дорозі одного зі своїх родичів, який належав до найзавзятіших муфтіїв того бідного кварталу. Він розповів йому про абіссінців, про їх франкську свиту, і кузен під своїм бурнусом поніс цікаву новину далі.