Абіссінець

Наступного дня мала відбутися посадка на королівську галеру. Порт був сильно пожвавлений; юрба носіїв з вантажем на головах підіймалася та сходила містками судна. Між палубами та причалом перегукувалися; з палуби гребців долинали вибухи сміху. У світлі прямовисного сонця мерехтіли й біла штукатурка портових фасадів, і ящики з фруктами, й груба мішковина торб, що їх підіймали дерев’яним важелем. Карета Жана-Батіста, отця Плантена та Флео повільно прокладала собі шлях крізь цю товкотнечу. Діти, граючись, чіплялися до дерев’яних коліс візка. Час од часу вони опинялися вниз головою і сміялися. Позаду їхав кабріолет з абіссінцями, капот якого виглядав на сонці ультрамариново-синім. Інколи бувало, що натовп розділяв візки; єзуїт, який приклеївся обличчям до вікна першої карети, тривожно та незадоволено скрикував. Їх відділяли від судна п’ятдесят кроків. Ось тут-то й трапилася подія, стрімкість і жорстокість якої вразила всіх. Рослий єгиптянин, одягнений в широку світлу туніку та феску з мережива, наблизився до кабріолета, який майже не рухався, і різко опустив синій капот. Перед очі всіх постали в яскравому сонячному світлі троє переляканих абіссінців, які сиділи, притулившись один до одного. Тієї ж миті інший чоловік, котрий стояв ліворуч від коней, загородив кучеру дорогу й наказав йому зупинитися, що старий араб виконав з тим більшим задоволенням, що впізнав у чоловіку, який віддав наказ, свого родича. Той почав гучно, немов муедзин, кричати, і всі мусульмани, які були в порту, повставали, щоб послухати, що він скаже. Він розпочав довгу обурену промову, показуючи на абіссінців, загорнутих у свої покривала з мусліну. Час від часу той, хто проголошував прокляття, повертався в бік першої карети.

— Я вийду до нього, — сказав отець Плантен, хапаючись за ручку дверцят.

Понсе зупинив його:

— Вийдіть, і ви — покійник, — сказав він.

Потім, висунувши голову крізь віконце за спиною кучера, наказав йому поганяти коней та будь-якою ціною просунутися вперед. Кучер, німець з колонії, зрозумів його швидко. Він стьобнув коней, і вони самі розчистили для себе шлях крізь галасливу юрбу. Незабаром карета під’їхала до судна. Понсе побіг на борт, штовхаючи перед собою Флео, який тремтів від страху, та тягнучи за руку єзуїта, який хотів рятувати абіссінців. На виході з трапа вони зіткнулися з капітаном, який чекав на них разом з каді. Цей старий мусульманський вельможа був би готовий виконати накази Паші, якими вони заручилися напередодні, якби до них, аби зробити більш відданою його слухняність, додали дзвінку винагороду. Але він усе ж-таки попередив їх, що, попри дозвіл представника Великого турка, африканським християнам підійматися на борт завжди було заборонено. Справа ставала делікатною, бо кожний мусульманин, яку б посаду він не обіймав, міг би цілком законно чинити їм опір. Тепер, коли відбулося невиправне, шановний чиновник здіймав руки до неба й журився, що нічого не міг поробити.

Кабріолета більш не було видно. На ньому висів цілий кетяг волаючих людей. Отець Плантен ламав собі руки з виразом нестерпного болю.

Жан-Батіст, не гаючи часу, за допомогою двох моряків переносив на борт поклажу. У мить, коли підіймали останні скрині, вони побачили: юрба відступила від кабріолету та попрямувала геть, оточивши та штовхаючи вперед трьох абіссінців, яких можна було тепер розрізнити лише по білому бавовняному одягу. Муфтій, який керував облогою, вирушив тепер проповідувати до карети франків, і Понсе подав знак їхати: візник змахнув батогом, пустив коней ускач і зник у галасі, серед розбитих кавунів та розсипаного борошна. Тоді юрба, розлючена цією втечею, почала дивитися на корабель. Кілька маврів з голими торсами полізли по швартовах, щоб потрапити на палубу.

Помічник капітана затягнув франків до темної кімнатки на довгому напів’юті, де й зачинив їх. Упродовж цього часу капітан за допомогою решти екіпажу заспокоював юрбу. З причалу волали тисячі голосів, вимагаючи видати на суд пророка крадіїв африканців.

Кінець-кінцем натовп розсіявся, галера змогла відчалити. Вийшовши в море, капітан власноручно звільнив подорожніх та привітав їх.

— Що сталося з абіссінцями? — спитав отець Плантен, який був стривожений більше, ніж якби втратив власних дітей.

— Тепер, — увічливо відповів капітан, — вони, ймовірно, вже стали турками. Магомет тепер має на трьох вірних більше. Можливо, це дуже прикро для них, але зрадіймо, бо Король Франції мало не втратив трьох підданих.

З усмішкою промовляючи ці слова, він по-приятельському підхопив Понсе та єзуїта під лікті, та потягнув їх, рівно як і Флео, до кают-кампанії. Навіть веселий настрій цього моряка — фламандця за походженням, народженого в Дьєпі, якого кликали де Гуком, — не міг перешкодити цьому випадку нагнати на трьох його пасажирів стійку меланхолію на всю подорож.