Абіссінець

— Ми будемо жити в Каїрі ще багато років, треба якось пристосовуватися, — сказав месьє де Майє тоном, який не терпів заперечень. — Якщо вийдете заміж за чоловіка, якого вам сватають, може, поїдете з ним десь інде. Але я вас попереджаю: він є дипломатом у східних країнах, і цілком можливо, що коли-небудь ви житимете ще в гірших умовах. Уявіть собі, що ви зачинені в місії десь у Дамаску чи в Багдаді? Ви ще не знаєте цих міст! Тут хоч вітер з Нілу…

— Саме так, батьку. Цього я і бажаю. Я не відчуваю потреби в каїрському суспільстві. Мені треба лише трохи природи, свіжого повітря. Ви ж маєте сільський маєток у льє від Гізи. Дозвольте мені провести там кілька днів з матір’ю та кількома слугами.

— Той будинок не для здоров’я, — жваво відповів консул. — На річці водяться заразні комарі, і ви підхопите лихоманку.

— Улітку. Але взимку там гарно. Ваш попередник, здається, їздив туди щороку на два місяці.

«Як би там не було, — подумав консул, — головне — то є беззаперечна згода на одруження. Дійсно, її треба якось винагородити. Не будемо підбурювати на бунт там, де поки що маємо справу з повною покорою».

— Я не хочу, щоб ваша матір їхала з Каїру. Вона не може надовго відлучатися з консульства.

То була дивна, але справжня самоповага. Вимовляючи «консульство», месьє де Майє говорив, очевидно, про себе.

— Тоді я поїду лише зі слугами, — сказала Алікс.

— З ким? З цією пралею, яка від вас майже не відходить, і про яку я не маю жодних добрих відгуків.

«Месьє Масе і тут вже підпустив жовчі», — подумала Алікс.

— Чим ви можете їй дорікнути? — спитала вона, знов пустивши в хід чари своїх очей, які тримала з напівприкритими повіками й не зводила з консула.

— У всякому разі, — мовив він, відводячи погляд, — двоє жінок не можуть залишатися там самі. Вам потрібні двоє охоронців, яких ми візьмемо звідси, і я попрошу в аги поставити кілька яничарів на межі парку.

— Тобто ви погоджуєтесь!

— Заради вашого рум’янцю, — відповів він сердито. — та за умови, що ви повернетеся, щойно я вам накажу, бо той, про кого я вас сповістив, не забариться з’явитися.

Алікс погодилася на все, і вийшла з кімнати, щаслива, що вдало відбилася.

Месьє де Майє віддав обіцяні накази та, задоволений бесідою, провів решту ранку за написанням власноруч трьох листів своїм знайомим, серед яких був канцлер Поншартрен, котрого треба було попередити про Понсе. Він описав цю людину такою, як вона була: п’яниця, брехун, чиїм казкам геть не можна вірити, наскрізь пройнятий амбіціями та бунтарством. Консул висловлював великі сумніви щодо правдивості його розповіді про Абіссінію, і навіть натякав, що цей казкар, без жодних сумнівів, не перетинав кордонів Сенаару. Аргументи, що їх розвивав месьє де Майє на доведення останнього пункту, виявилися доволі непереконливими, але, волею Провидіння, впродовж останніх днів він отримав ще й інші.

Як уже було після від’їзду місії отця де Бревдана, ігумен капуцинів, той патлатий велетень, якого звали братом Паскуалє, знов прийшов до консула зі своїми скаргами. Він дізнався про подорож отця Плантена й абіссінців до Версалю, і протестував проти того, що він називав «упередженням Франції на користь однієї з конгрегацій». Месьє де Майє відповів йому дуже люб’язно, що не протегує нікому, і знаходиться в повному розпорядженні брата Паскуалє, готовий підтримати всі зусилля його ордену, якщо тільки зможе, та за будь-яких обставин.

— Це дуже доречно, — сказав італійський панотець. — Ми збираємося скоро відрядити місіоне до Абіссінії.

— Ще одну! — вигукнув консул.

— На цей моменто ми стоїмо в Сенаарі, а далі не заходила жодна персона.

І він додав з підступним виразом:

— Навіть ваш протеже.

— Мій протеже?

— Так. Синьйор Понсе!

Консул здавався дуже здивованим. Він попросив отця Паскуалє повторити ці слова. Той підтвердив, що, за гідними довіри відомостями його братів у Сенаарі, Понсе, після своєї втечі з цього міста, дійшов лише до відстані десяти льє від кордону, до абіссінського сільця, котре слугувало митницею, а далі його не пропустили, і він чекав там кілька місяців, та навіть одружився, за звичаєм тієї країни, з мешканкою тих місць — адже це робиться дуже просто, — і що по поверненні він розповідає казки про Імператора, якого ніколи не бачив.

Месьє де Майє, якого дуже потішила ця розповідь, спитав капуцина, чому він не приходив з нею раніше. Той відповів зухвало, що, коли французам подобається виставляти себе на посміховисько, приймаючи за посла колишнього вірменського кухаря, то він не може позбавляти їх такого задоволення. Але додав, що сповістив про це Рим, і всі капуцини, до самого Парижу, про це знають.

— Те, що ви розповіли, є надзвичайно важливим, — серйозно заявив консул. — Чи є у вашому розпорядженні свідчення отців, які знаходяться в Сенаарі? Чи вони до вас писали?

— Я маю в монастирі довгий лист від сенаарського ігумена.

— Благаю вас, — жваво заговорив месьє де Майє, — дайте мені копію цього листа. Я поки що можу зупинити всю справу.

Капуцин мовчав, чогось чекав. Консул, заковтнувши наживку, продовжував далі: