Абіссінець

— Допоможіть Королю! — гукав чийсь голос, який мав належати Поншартрену. — Нехай не вдихає цього!

Швейцарці різко повернули крісло та увезли його крізь негайно відчинені двері до галереї.

— Стражу, стражу, покличте стражу, — волав інший голос.

— Лікаря!

Товариство, яке відсахнулося від Жана-Батіста, котрий сам залишався під люстрою, в центрі салону, збилося по кутах у чотири маленькі купки.

Хтось не забарився вимовити слово «отрута» — таке горезвісне при цьому дворі, що всі одразу ж позатуляли носи носовими хустинками, або мереживними манжетами. Крізь двері з кімнати стрімко увійшли викликані на допомогу стражники. Півдюжини молодиків накинулися на Жана-Батіста, вдарили його по руках прикладами мушкетів, щоб він випустив смердюче знаряддя замаху, зірвали одну із запон, огорнули нею ящик та одразу ж кинули його у вогонь. Потім ті з них, що тримали Жана-Батіста, брутально потягли його геть, і посадили в один з кутів приміщення для стражників. Тим часом великий салон провітрили, і все товариство з обережністю перейшло до галереї Дзеркал, причому єзуїтам дозволили туди пройти лише згодом.

Отця де Лашеза, який хотів неодмінно поговорити з Королем, провели, нарешті, до зали нарад, де Його Величність міг почувати себе в безпеці. Фагон, оглянувши його, не виявив жодної ознаки отруєння летючою речовиною. Про всяк випадок він порекомендував кухоль гарячого молока ослиці. Коли єзуїт увійшов, Поншартрена поруч з Королем уже не було. Він упав на коліна біля ніг самодержця та попросив у нього вибачення.

— Не треба, — сказав Людовік, — вставайте, отче мій, нічого страшного не відбулося. Мої швейцарці злякалися сильніше за мене. Що ж поробиш, на цьому кріслі я їх полонений…

— Сіре, повірте, мені дуже шкода.

— Надалі перевіряйте дарунки, які зберетеся мені піднести, — сказав Король м’яким голосом, до якого додавалося лише трохи іронії.

— Ми мали…

— Не будемо більше про цей випадок, — відрізав Король. — Знайте, що я сам мав якесь недобре передчуття. Ця людина не здається мені гідною довіри. До мене надійшло чимало підозрілих чуток, і, якщо казати все, то багато хто вважає цього Понсе самозванцем. Я послухав вас і погодився, попри все, прийняти його…

— Сіре, його поведінка заслуговує на осудження, я згоден. Але ми ніколи не мали жодних сумнівів у правдивості його слів.

— Ви свята людина, мій отче. Але я боюся, що ви краще вмієте викривати диявола в душах, ніж шахрайство у плоті у вас перед очима.

З погляду, яким подивився на нього Король при цих словах, отець де Лашез зрозумів, що ця згадка про диявола в душах раптом нагадала самодержцю, що він розмовляє зі своїм сповідником, і зір монарха захмарила тінь страху.

— Ви мене дуже засмучуєте, — сказав єзуїт з виразом покори.

— Засмучуватися не треба. Ви ніколи не лишитеся моєї довіри. Знайте, що я захоплююся справою вашого ордену і більш, ніж будь-коли, підтримую її. Те саме стосується Китаю: я щойно наказав надати повної підтримки вашій пекінській місії.

— Це гарний вчинок, — сказав єзуїт з уклоном.

— Щодо Абіссінії, ви просили мене допомогти вам відправити туди шестеро ваших людей, так я розумію?

— Так, сіре.

— Я допоможу вам. Але не придавайте цьому надто широкого розголосу.

— Дякую, Ваша Величносте.

— Щодо цього вдаваного подорожнього, — додав Король, — я наказав зробити те, з чого треба було починати: чи каже він правду, розберуться вчені. Якщо він виявіться не самозванцем, ми вислухаємо, що він має нам сказати.

— Це слушний захід, сіре. Але я цілком певний, що він змусить визнати правдивість власної подорожі.

— Побачимо, — сказав Король.

— Отже, наші отці можуть негайно виїхати до Абіссінії?

— Хоч завтра, якщо бажаєте, — відповів Король, беручи з бюро книжку в шкіряній обгортці. То був достатньо зрозумілий знак для єзуїта, що він може йти.

Отець де Лашез повернувся до галереї. Люстри з гірського кришталю кидали на неї відсвіти останніх променів сонця, оскільки вітер у сутінках розігнав хмари над заходом.

«Авжеж, — міркувала на ходу людина в чорному, — Поншартрен гадає, що зумів удало саботувати цю аудієнцію. Він налаштував Короля проти нас, залякав усіх незначним інцидентом. А нарешті сам програв. Щоб виправдатися за наше розчарування, Його Величність погодиться на все, чого ми в нього просили». Підходячи до дверей кімнати для стражі, він подумав: «Цей Понсе добре нам послужив, хоч і поводився, як дурень. Треба буде його захистити, бо він є частиною нашої репутації. Але, як би там не було, ми більше від нього не залежимо».

Розділ 8

Карети зупинилися перед Святим Євстахієм з останнім ударом дзвону, який бив одинадцяту годину. Вулиця була вся темна, за винятком того місця, де знаходилися двері «Чорного красеня», з вікон якого струмилося бліде світло свічок.

Жан-Батіст вийшов, зачинив за собою дверцята і, замість того, щоб піти у бік корчми, обійшов візок та постукав у двері радника.

— Як? — прошипів отець Плантен, напіввідкривши дверцята карети. — Ви вже не живете в готелі?

— Як бачите, — сказав Жан-Батіст, ще двічі стукнувши молотком.