Читаем Абіссінець полностью

Вони ступили на великі мармурові сходи, якими бігали лакеї в легких лівреях, з синіми від холоду руками. У величезному прольоті панувала крижана волога, яка віддавала воском та склепом. З другого поверху лунали приглушені голоси. Відвідувачі йшли лікоть до ліктя, в одну лінію, і ніхто з них не наважився торкнутися поруччя з позолоченими розетками. На верхньому майданчику їх оточив з усіх боків пожвавлений шепіт лакеїв. Цей шепіт не мав причиною їхню появу, якої взагалі, здавалося, ніхто не помічав. Подолавши останній проліт, вони машинально озирнулися навколо себе, шукаючи продовження сходів: було дивно, що вони вже прийшли, бо до стелі залишалося ще чимало місця. Ось тут-то до них приєднався, вийшовши з-поза заслони, якої вони й не помітили, отець де Лашез. Ця людина в строгій сутані, в оксамитовій скуфійці на голові без кінця посміхалася, і така усталена заспокійлива маска швидко почала всіх непокоїти. З його ходи, його манери цідити слова було видно, що він добре знається на найдрібніших складниках величі. Його тендітний силует у цьому велетенському декорі начебто щомиті свідчив про його невикорінну витонченість. Він занепокоєно дивився краєм ока на Понсе. Коли отець Плантен попередив, що треба буде принести ящик, який доти лежав у кареті, отець де Лашез покликав двох лакеїв. Він подав їм знак рукою зі владною твердістю, котрої було досить, щоб побачити, які крижані глиби заховані під тихою поверхнею його характеру. Потім отець де Лашез відвів отця Плантена в бік та, відвернувшись обличчям до фрагменту величезної позолоченої ліпнини на стіні, сказав йому тихо кілька слів.

Вони зайшли за сповідником у першу залу, яка слугувала приміщенням для стражі. Отець де Лашез попередив вартового, який ходив з мушкетом на плечі, що за ними двоє людей мають занести ящик, і дійсно, ящик з’явився тієї ж миті.

Вони потрапили до першого передпокою, просторої кімнати, де Король зазвичай вечеряв. Щоб було видно, куди йти, на мурах горіли бронзові бра. Вікно відбивалося в дзеркалах квадратом помаранчевого неба, яке робилося дедалі темнішим. Біля дверей відвідувачів чекав Нійер, перший королівський камергер, невисокий чоловік у короткій перуці. За ним вони увійшли до іншої зали, яка була неосвітлена і сповнена сірої мли.

На другому її краї з напіввідкритих двостулкових дверей виривався промінь яскравого світла — в сусідній кімнаті сяяла люстра в тридцять свічок. Камергер вишикував відвідувачів, потім, широко відчинивши двері, доповів про них Королю.

Розділ 7

Королівський салон був нічим не примітною кімнатою, від чого, напевно, й походило бажання Людовіка XIV якось цю кімнату переробити. Надто маленька, щоб бути офіційною залою — особливо в порівнянні з галереєю Дзеркал, в яку вона виходила трьома дверима — ця кімната була, проте, трохи великуватою для звичайного персонального кабінету. З точки зору величини вона була скромною, а з точки зору скромності — здавалася претензійною. Наслідком був разючий брак величчі. Якщо Король знаходився від візитерів на невеликій відстані, він не виявлявся ні звеличеним перспективою, ні пригнічуючим, як належало би виглядати видатній особі в тісному приміщенні, котре вона мала би заповнювати своєю присутністю. Він просто був там, не більше вражаючий, ніж буржуа серед купки дрібного люду. А відрізняв його лише трикутний капелюх, прикрашений білими пір’їнами, у той час як інші були лише в перуках.

Довершував це враження буденності стілець, на якому сидів самодержець. Це було щось схоже на крісло, обтягнене чорною шкірою та оббите золотими цвяхами, яке кріпилося до платформи з трьома коліщатами. Завдяки тим двом з них, які були позаду — тобто більш великим — крісло рухалося, для чого його штовхали двоє швейцарців, а за допомогою переднього, маленького, Король міг, скориставшись довгим залізним важелем, який закінчувався ручкою, керувати кріслом. Ніщо не видавало немічності королівського тіла наочніше, ніж це важке пристосування, яке давало самодержцю змогу пересуватися. Той, хто забажав би зануритися в ілюзію, що знаходиться в присутності напівбога, істоти, котру її могутність робить надприродною, одразу ж натикнувся би на це спростування о трьох коліщатах, яке обурювало зір.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее