Читаем Абіссінець полностью

Нарешті двері відчинилися. З них показався сам радник зі смолоскипом. Переляканий його видовищем отець Плантен сховався в темряві своєї карети та наказав кучеру рухатися. З другої карети вийшли двоє мушкетерів у фетрових накидках з мушкетами в руках.

— Заходьте швидше, — прошепотів Сангре, який не помітив ескорту.

— Я не один, — сповістив Жан-Батіст, і показав на двох солдат, які підходили слідом.

— Наказ Короля, — сказав один з них радникові. — Ми не повинні залишати цього месьє. Він живе у вас?

— Гадаю, що так, — сказав Сангре.

— У цьому разі, вам доведеться нас приютити.

Радник пропустив у дім Жана-Батіста в супроводі стражників, а потім зачинив двері на засув. У коридорах був нестерпний холод, але Сангре, не зважаючи на це, запропонував стражникам розміститися там на ніч. Потім він повернувся до вітальні, де його чекав Жан-Батіст, сидячи біля каміну. Там весело горіли два поліна.

— Я розраховував, що ви повернетеся біля сьомої, — сказав радник тихо. — Насправді, я вже починав втрачати надію коли-небудь вас побачити. Щойно думав, завтра доведеться мені йти за новинами до Пале-Руаялю, або до Сен-Клу.

Жан-Батіст сидів у кріслі мовчки, з розгубленим обличчям, простягнувши до вогню руки й ноги. Сангре ще ніколи не бачив, щоб той виглядав так похмуро. У відповідь на благання свого друга молодий чоловік якось відсторонено розповів про аудієнцію в Короля до самого сумного фіналу. Продовжив він описом свого допитування. Мушкетери вирішили, що перед ними отруйник, бо ця людина назвалася аптекарем. Ще трохи, і вони почали би його бити, щоб одержати зізнання. «Накажіть оглянути дарунок, який я приніс Королю, — сказав їм Жан-Батіст, — і ви побачите, це зовсім не те, що вам увижається».

При цих словах капітан стражі збагнув, що, кинувши ящик у вогонь, вони дійсно знищили доказ злочину; отже, він наказав негайно витягти залишки того, що догорало в каміні. Дошки згоріли, але мушкетерам удалося відшукати під шаром попелу майже непошкоджені шматки вух. Привели дога, щоб він їх спробував. Собака з’їв смажене м’ясо з апетитом. Здавалося навіть, він просить добавки, підтверджуючи тим самим, що ця страва для здоров’я нешкідлива, і, якщо правильно її приготувати, має надзвичайний смак, на чому завжди наполягав Мюрад.

Нарешті, повернулися єзуїти в супроводі секретаря. Вони сповістили мушкетерів, що ті можуть відпустити підозрілого, але мають наглядати за ним, доки він не предстане перед вченим журі. Була ще купа формальностей. Довелося чекати, доки будуть готові призначені вартові. Нарешті, з Версалю в холодну та чорну ніч виїхало дві карети.

— Еге, — сказав Сангре зі сміхом, дослухавши розповідь. — То це все?

Жан-Батіст знизав плечима.

— Мені здається, що цього достатньо.

— Так-так, достатньо. Але ви не завдали надто великої шкоди. Розкажіть-но мені ще раз, як ви там стояли з поцвілим слоновим вухом у руках…

Він знов почав посміюватися. Спочатку тихо, бо боявся образити друга. А потім прорвалася назовні вся напруга останніх годин неспокійного очікування. Він утратив усіляку скромність та розразився таким гучним реготом, хитаючись усім тілом, немов морська хвиля, що з напіввідкритих дверей показалися голови стражників, а Жан-Батіст почав потроху й сам посміхатися, а незабаром був уже охоплений справжньою веселістю. Вони ще довго, не в змозі заспокоїтися, заходилися сміхом та витирали сльози.

— І все ж-таки, — знов заговорив Жан-Батіст, повертаючись до серйозної розмови, — я втратив усе.

— Я так не вважаю, — сказав Сангре, розстібаючи жилет, щоб легше було дихати, — все як раз навпаки. Це слонове вухо врятувало вам життя. Я вже був певний, що вас відправлено до в'язниці, або на галери.

— Але, — сказав Жан-Батіст, і радник помітив, що він знов занурюється в меланхолію, — я провалив усе, що обіцяв зробити.

— Годі вам, любий друже! Завтра буде новий день. Я не можу більше слухати ваші скарги, які, доречи, здаються мені сильним перебільшенням. Якщо ж я й можу, після всіх цих переживань, дати вам пораду, то вона буде така: зупинимося на цей вечір на цьому щирому сміху, який так добре нас розважив. Ідіть лягайте спати, і думайте лише про те, що ви живі, що й має бути для всіх нас наприкінці кожного дня і, особливо, наших найважчих днів, незмінним джерелом подиву та задоволення.

Сказавши це, він по-батьківському поцілував Жана-Батіста, взяв підсвічник та провів кортеж до спалень, побажавши своєму другу на добраніч.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее