Читаем Абіссінець полностью

Він з ранку до вечора сидів біля вогню в своїй кімнаті та писав. Траплялося, що стражники під дверима не бачили його цілими днями. Із залишків багажу він витяг одяг абіссінців з білої бавовни — вузькі штани та муслінову накидку з кольоровим вишиванням по краю, котру носять на плечах, як тогу. Він сам не знав, для чого привіз із Ефіопії цей одяг, і думав, що комусь його подарує. Тепер йому подобалося одягатися в нього самому, коли він залишався в себе в кімнаті. Навколо талії він обертав пояс, призначений Королю Франції, і дарувати який відрадили єзуїти. Одягнений абіссінцем, Жан-Батіст ще краще вживався в те, що писав. Щоб доповнити ці шати, він одягнув на шию золотий ланцюжок з медальйоном, який Негус Ісус подарував йому при прощанні. Було по-справжньому зворушливо тримати в руках предмет, якого торкався цей далекий та неймовірний монарх, і який свідчив не лише про його існування, яке всі зговорилися заперечувати, а ще й про його дружбу. Спогади Жана-Батіста, передані у його вільній розповіді, втілювалися у відчутному на дотик білому образі. Сангре вже звик до того, що його гість сідає з ним за стіл у цьому одязі.

Одного дня месьє Рауль терміново покликав Понсе до хворого, з яким у його корчмі трапився апоплексичний удар. Наказ канцлера не забороняв Понсе виходити, треба було тільки, щоб за ним слідувала стража, і щоб він не наближався до королівської сім’ї. У залі корчми, на очах людей, які від такого видовища всі повставали з місць, з’явився молодий чоловік, одягнений у біле та підперезаний поясом, вишиваним золотом, якого ескортували двоє мушкетерів. Приголомшене товариство подумало, що то раптом прибув якийсь східний принц — можливо, прилетів на летючому килимі, — якого Король ушанував ескортом охоронців. Купці, які вечеряли в шинку, були ще більше здивовані, коли цей блискучий почет пройшов на старі розбиті сходи й попрямував ними наносити візит одному з їхніх товаришів. Утім, Жан-Батіст допомогти нічим не міг: коли він увійшов до кімнати торговця, той випускав останній подих. Лікар пішов, а незабаром знесли тіло. Глядачі шепотом висловлювали свої здогадки. Більшість поділяла думку старого виноградаря з Шаблі: він стверджував, що їхній побратим за ремеслом, напевно, навернувся під час своїх мандрів у невідому релігію, якої служитель у білому одязі приходив зараз його соборувати.

Після цього Жан-Батіст не знаходив нічого незручного в тому, щоб і далі виходити в тих самих шатах. До месьє Рауля постійно надходили прохання влаштувати консультацію лікаря, і він був радий ці прохання задовольнити. Жан-Батіст погоджувався йти лише до знедолених, та не брав жодної платні. Увесь квартал мало-помалу дізнався істини щодо його вбрання, і більш ніхто не дивувався, коли бачив по обіді, тобто коли Понсе відривався від писання, його стрункий силует у білій тозі, ескортований двома королівськими солдатами, у пошуках серед вузьких провулків найбрудніших халуп, де були хворі діти.

В околодку, де він відвідував хворих, парижани прозвали його абіссінцем, і завели звичай дружньо вітатися з ним на вулицях.

Розділ 9

— То як, по-вашому, виглядає єлей?

Месьє де Майє говорив майже пошепки, сидячи в кріслі, при чому ноги його торкалися ніг месьє Масе, який сидів навпроти.

— Здається, Ваша Ясновельможносте… врешті-решт, я не знаю, я вважаю… що це є олія.

— Дуже добре, — сказав консул з легким роздратуванням, — але яка саме, в якій кількості, та в якій посудині?

— О, тут треба зовсім небагато. Трохи на лоб… трохи ще на руки.

— Коротше, Масе, — сказав месьє де Майє, підводячись. — Ви також не маєте жодного уявлення.

— Я довідаюся, — вигукнув зніяковілий секретар.

— У всякому випадку, це нічого не змінить. Капуцини здогадаються. Крім того, повторіть мені: хто має його їм привезти?

— Монах-сирієць, деякий брат Ібрагим, котрий знайомий з коптським Патріархом, і стверджує, що може отримати з його рук єлей для коронування.

— Коли?

— Щойно капуцини будуть готові.

Месьє де Майє підвівся і накинув ткану накидку. У грудні в Каїрі трохи зимно. Пустеля недалеко. А ці чортові будинки можуть захистити лише від спеки. Консул більш не знімав перуки, довгі локони якої мерзлякувато накладав собі на груди.

— Отже, план капуцинів такий: привезти Імператору Абіссінії освячений єлей для коронування, яке, однак, мало місце більш п’ятнадцяти років тому, якщо я не помиляюсь?

— Отець Паскуалє каже, що це не важливо. Абіссінці, відрізані від світу, зазвичай якось обходяться самі. Але вони чинять так, бо не мають кращого виходу. Коли ж хтось привезе їм єлей, вони будуть дуже вдячні, навіть після п’ятнадцяти років, і з радістю проведуть ще одну церемонію вінчання на царство.

Після цієї довгої промови месьє Масе гучно відкашлявся.

— Припустимо, — сказав консул. — Чим ви пояснили отцю Паскуалє, що я його не прийму?

— Як ви, месьє консуле, самі мені порадили, я сказав, що Ваша Ясновельможносте нездорові.

— Він вам повірив?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее