Абіссінець

— Маю сумнів. У всякому випадку, завтра він прийде знов, і, якщо Ваша Ясновельможносте дозволить мені висловити моє припущення, він не залишить нас у спокої, бо каже, що ви обіцяли йому фінансову допомогу.

— Це вже занадто, — гнівно сказав консул. — Треба написати до Версалю. Я не маю грошей, щоб платити за проїзд цих капуцинів з їхнім освяченим єлеєм!

Він знизав плечима.

— Це вже справді мене дратує. Ці конгрегації мали б нарешті заспокоїтися. Вони можуть навести тінь на нашу власну амбасаду — ту, що очолює Ле Нуар дю Руль, — і яка, на мою думку, єдина має смисл.

— Може якось приєднати їхню експедицію до нашої? — обережно запитав месьє Масе.

— Та ви з глузду з'їхали! — гукнув консул.

Він збирався продовжувати в тому ж дусі, але раптом хтось тихенько постукав у двері кабінету. Секретар підбіг до них, напіввідчинив, узяв невеличкий пакет і сказав консулові:

— Пошта з Олександрії, ваше превосходительство.

Месьє де Майє підійшов, узяв з рук месьє Масе листи, знервовано розірвав мотузку з печаткою, яка їх зв’язувала, і почав переглядати зміст: від Поншартрена — нічого, але була маленька записка від Флео. Консул з нетерпінням її розпечатав і прочитав, супроводжуючи це зайняття частими вигуками. Флео переповідав аудієнцію Понсе та її наслідки, згадував про майбутній суд над ним і сповіщав, під великим секретом, про прибуття шістьох єзуїтів.

— От горе! — скрикнув консул. — Хіба це насправді можливо? А ми вже думали, що них позбулися. Та ось ще шестеро!

Але наступну частину листа він читав з такою насолодою, що не зміг втриматися, щоб не процитувати її вголос месьє Масе.

— Послухайте це: «…Але міністр добився, щоб місія єзуїтів цілком підпорядковувалася консульству. Більш того, месьє де Поншартрен, який без утоми хвалить Вашу Ясновельможність, вмів переконати Короля в доречності окремого відрядження нашої власної амбасади з політичною та комерційною метою…» Велика людина! Дорогий кузен! «…Месьє Ле Нуар дю Руль здається міністрові підхожим для цієї місії, яка, таким чином, може вирушати негайно. Наступна консульська каса постачить кошти, необхідні для спорядження цієї експедиції. Підпис: Флео».

Консул, загорнутий в накидку, в перуці набакир, упав на стілець.

— Масе, ось, нарешті, справа владналася так, як я її розумію. Амбасада… Ідіть, покличте мені Ле Нуара дю Руля.

— Не думаю, що він удома, — сказав месьє Масе.

— Знайдіть його.

Це було не так уже й складно. Щодня по обіді дипломат, який до нестями любив гру, тримав банк у фараон в будинку одного торговця-вдівця, який до цього знайомства був дуже заможнім. Месьє Масе ледве відірвав дю Руля від його зайняття та привів до консула.

— Любий друже, — весело сказав месьє де Майє, — я маю для вас чудову новину.

«Вона дійсно має бути доброю, — подумав дю Руль, — аби я пробачив йому те, що мене відірвали від гри, у якій я міг зірвати тисячу ліврів». Він зробив увічливий реверанс.

— Сядьте, бо це насправді дуже велика новина. Ось вона: міністр призначає вас нашим послом у Абіссінії.

На обличчі молодого дипломата змінилися поспіль чотири чи п’ять різних виразів, які всі виникали під дією якихось внутрішніх пружин, при чому не було, як завжди, жодної можливості збагнути, що він міг при цьому думати.

— Це, звісно, приголомшливий сюрприз, — промовив він жваво.

Однак ніхто не міг би виглядати менш приголомшено, ніж ця ошатна людина в бездоганних панчохах, яка, щойно перетинала брудну вулицю.

— Коли я їду? — спитав він.

— Оце так запал, оце так нетерпіння! — скрикнув засліплений консул. — Почекайте хоч хвилину, прошу вас. Гроші прибувають з наступною касою. Треба все ретельно підготувати.

— Кілька днів?

— Більше. Кілька тижнів. Якщо все буде добре — скажімо, тижнів з шість. Може, вісім.

— Чудово, — сказав дю Руль.

— Тут не йдеться про те, щоб відряджати вас невідомо куди. Ми дорожимо вами, мій любий. Імпровізація годилася для авантюристів, які проклали шлях. Для справжньої амбасади потрібні значніші кошти — багаті дарунки, стража…

Вони трохи поговорили про подробиці експедиції. Був уже майже час вечеряти, що в консульстві робили рано. Месьє де Майє попросив секретаря залишити їх на хвилину.

— Чи не маєте ви якого-небудь особистого розпорядження, яке хотіли б зробити перед від’їздом? — спитав консул, коли залишився з дю Рулем наодинці.

Він чекав, що за таких обставин дипломат розкриє йому свої наміри стосовно його доньки. Консул, коли тільки міг, робив уже на це численні та прозорі натяки. Але — можливо через те, що молодик був надто добре вихований, а можливо й тому, що дівчина, як побоювався її батько, йому не сподобалася, бо навіть не намагалася бути люб’язною, — нічого не відбувалося.

— Ні, Ваша Ясновельможносте, я нічого не пригадую, — спокійно відповів дю Руль, роблячи здивоване обличчя.

* * *