Читаем Абіссінець полностью

Це якщо не враховувати потужної сили того почуття, яке викликала в ньому Алікс де Майє. Наприкінці тижня він думав так: «Я, звісно, не дуже турбуюся про одруження, але віддав би все на світі, щоб підкорити це розлючене дитя». Нажаль, він був уже не серед тих сільських дітлахів, що розставляють пастки на кролів, а донька консула була не сільським дівчиськом, яке хапають без жодних церемоній. З нею спочатку треба було одружитися, а він не хотів. Викручуючись на всі лади, аби обійти безмовні пропозиції батька, дю Руль не відмовлявся від пошуку способу провести з дівчиною кілька приємних хвилин до від’їзду, нічого їй не обіцяючи. Він спостерігав за нею, та, потроху, виробив собі план дій. Коли месьє де Майє підтвердив йому призначення послом, дю Руль уже був певний, що мадемуазель має на серці якусь приховану пристрасть, яка для неї робить одруження не менш небажаним, ніж для нього самого. Розпусника це задовольнило, і він вирішив, що кохання до іншого — а месьє Масе, який зробився його союзником, незабаром просвітив, до кого саме, — могло підштовхнути її цілком віддатися бажанням, про які він знав, що вони сильні, отже, він, як чоловік досвідчений, зуміє скерувати їх на себе.

По кількох днях сидіння в кімнаті через припадок Алікс знов вийшла на люди. Дю Руль задовольнявся тим, що постійно переслідував її своїми поглядами. Месьє де Майє, щасливий через таку увагу, вдавав, що нічого не бачить, і не припиняв, натомість, сварити доньку за недбалість та холодність до гостя. Алікс або не розуміла цих докорів, або знала, до якої міри її природна врода, хвилясте волосся, що майже вільно падало на плечі, простий одяг, здоров’я, яким попри всі розмови про хворобу дихало її тіло, збуджують почуття галантного молодика. А чи було їй відомо, як красномовно її холодність та недовіра видають те переживання, яке дю Руль палко бажав звести до його витоків, тобто перетворити на плотські бажання та пристрасть?

Виходячи з кабінету консула, новоспечений посол побачив Алікс, яка йшла сходами, і попрямував за нею до музичного салону. Вона зробила вигляд, що поспішно бере з клавесину партитуру.

Дю Руль навіть не завдав собі клопоту якось зобразити увагу до цього зайняття; він підійшов до дівчини та зупинився просто перед нею:

— Я маю добру новину для вас, — сказав він, так близько присунувшись до неї, що вона відчула на своєму лобі його подих. — Я їду звідси.

— Але… це прикро.

Вони ще ніколи не розмовляли наодинці.

— Вам дійсно шкода?

Алікс не відповіла, і, поки плинула ця мовчазна хвилина, відчула, як у ній відбулася стрімка та глибока переміна. Цей чоловік поруч із нею, у салоні, так далеко від дверей, переривчастість її дихання, її рум’янець… Тут раптом вона згадала ніч, коли за нею стежили, переслідували, свій зламаний підбор, гавкання собак. Потім, так само несподівано, перенеслася у вільні години в Гізі: відчула легкість клинка, міць коня та шум пістолетного пострілу. Тоді дівчина підвелася та відповіла на виклик.

— Чого ви хочете? — спитала вона, не зводячи з нього синіх очей.

— Хочуть за мене, — відповів дю Руль. — А я не хочу. Не більше, ніж ви. Ми не одружимося.

— Здається, таке рішення вам до вподоби.

Він підійшов ще ближче. Вона не відступала, і хвилювання, яке викликала в ній ця така відчутна постать, походило вже не від страху.

— Це не просто моє рішення, — сказав він, — я про це знаю.

— Про що саме?

— Про те, що я хочу залишитися вільним, і що ви не вільні.

— То що з того?

— Забудьмо про одруження. Продовжуйте кохати, і залишимо собі…

Вона не опускала очей.

— …насолоду, — завершив він, упиваючись у її губи, які вона не вміла відсторонити так швидко, як було б можна.

Хтось пройшов передпокоєм. Алікс, цілком володіючи собою, з досить природним виглядом повернулася на своє місце поруч з клавесином. Дю Руль усівся в іншому куті салону. Увійшла мадам де Майє, і, побачивши разом обох наречених, дуже зраділа — бо шановна пані цілком поділяла думки чоловіка. Вона запросила їх пройти разом з нею за стіл для вечері.

Під час їжі бесіда пожвавлювалася лише консулом, який розповідав, що пишуть у газетах.

— Щодо Понсе, — сказав він, звертаючись до дружини, — ви, звичайно, пам’ятаєте, його — той аптекар…

Месьє Масе і дю Руль скоса подивилися на Алікс.

— …цей невіглас побажав зустрітися з Королем. І зустрівся. Його Величність був надто обачним, щоб піддатися омані. Нахабу було заарештовано, і тепер він чекає суду.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее