Абіссінець

У цьому світлі подія, яка відбулася три дні по тому, набула неоцінного значення. Як відомо, Жан-Батіст не припиняв відвідувати хворих. Навіть наближення суду цим візитам не завадило; то були його єдині виходи в світ. Стражники йшли за ним до самого порогу кімнат, де він оглядав хворих, але в середину ніколи не заходили. Месьє Рауль був у нього, так би мовити, замість секретаря: саме корчмарю повідомляли про хворобу, а він уже вирішував, наскільки випадок є невідкладним та важким. У цей день — третій до другого слухання — месьє Рауль дав Жану-Батісту адресу, і порадив бути вкрай обережним. Він говорив про цю справу вельми загадково.

У жалюгідній та темній халупці, куди прийшов лікар, жили четверо людей: жінка невизначеного віку, одягнена в лахміття, двоє розпатланих дітей на підстилці в куті, і сам хворий. Цей чоловік, якого звали Мартьє, спочатку сказав, що його збив візок. Але Жан-Батіст з легкістю змусив його зізнатися, що крізна рана на його гомілці пробита стрілою. Він переходив через заставу Mo з мішком зерна. Жан-Батіст заспокоїв контрабандиста, пообіцявши йому мовчати. Потім наклав на рану сильні ліки, зробив пов’язку і приписав хворому достатню дозу іпекакуани. Кістка була ціла, належало лише збити лихоманку. Наступного дня хворий сильно потів, а на другий день почав їсти.

Розділ 11

Наступна зустріч Жана-Батіста з журі відрізнялася докорінною зміною в настрої допитуваного. Вчені мужі, хоча й одностайні в тому, що молодик відповідав невірно, відчували силу його доводів та слабкість доказів, на яких мало бути засноване звинувачення. Вони скористалися цими днями перерви, щоб обкластися книжками та вигадати більш точні запитання. Веселий від свого нового рішення Жан-Батіст, навпаки, прийшов на засідання з усмішкою на вустах. Його збадьорила невеличка прогулянка в товаристві своїх жандармів, двох добрих хлопців з Пікардії, які доводилися один одному якимись родичами та, завдяки ласці свого начальника, завжди несли варту разом.

Допит почався з питання священика, який минулого разу не відкривав рота. То була сильно короткозора гладка людина, яка тримала свій папірець перед самим носом, бо інакше не змогла би прочитати написане, а потім підняла великі мутні очі на залу. Він бажав уточнень щодо їжі абіссінців: якщо відкинути складність побудови його запитання, воно виглядало досить простим та навіть безглуздим. Жан-Батіст відповідав з куртуазною невимушеністю. Послідували більш детальніші питання, які свідчили про те, з якою пильністю ерудити вивчили всі доступні нечисленні відомості, стосовні Абіссінії. Дискусія вщухла, потім пожвавилася з питанням про право наслідування престолу.

— Воно, як тут, засновано на первородстві, — відповів Жан-Батіст. — Брати, кузени та племінники Короля, які можуть стати знаряддям бунту, виводяться з гри. Тоді як в інших місцях їм дозволяють погрузнути в розпусті, в Абіссінії їх ув’язнюють на високогірному плато.

— А де ж, дозвольте запитати, братам Короля дозволяють погрузнути в розпусті? — спитав голова.

Натяк на бідолашного герцога Орлеанського був надто прозорим, щоб знадобилися додаткові пояснення. Жан-Батіст посміхнувся.

— Не знаю… Мабуть, в ацтеків.

Судді обмінялися здивованими поглядами. Така явна провокація була обурливою, проте, яка знахідка! Якщо вона буде не одна, то з їхньою допомогою можна буде лишити невірний терен науки й мовознавства, і перейти до обурень королівської особи та, незабаром, до звичайних поліцейських заходів. Треба було наполягати…

— Будь ласка, розкажіть нам ще про Короля абіссінців, — попросив один із професорів з хитрою усмішкою.

— Я вже багато вам розповів. Справді, моя пам’ять мені зраджує.

— Подумайте добре. Як він живе? Що цікавого відбувається навколо нього?

— Я все вам описав, здається. Трон, палац… Зачекайте! Хіба що один анекдот. Я щойно згадав. Ось він: вікна Короля в палаці виходять у два двори. В одному знаходяться леви.

— Про це ви нам говорили.

— Так. Але ви ще не знаєте, що з другого двору постійно лунає лемент. Цей шум ніколи не вщухає, інколи він навіть посилюється, і в ньому можна розрізнити ридання та крик. Одного дня я спитав, чи це так шумлять в’язні, чи, може, полонені. Мені відповіли, що, навпаки, так лементують найулюбленіші слуги Короля, яких він добре винагороджує. Їх праця — створювати те, що абіссінці називають музикою, необхідною для вух самодержця, і яку він має чути постійно: це голос народу, який страждає, і кличе на допомогу.

— І що з того? — спитав голова. — Які ви робите висновки?

— Робіть висновки самі, — сказав Жан-Батіст. — Звідки мені знати, чи надихають когось з королів скарги їхніх підданих.

— Еге! — промовив голова, кидаючи на колег веселі погляди. — Писар добре все занотував? Чудово!

Ніщо так не гріє серця царедворців, як видовище людини, котра зухвало спростовує те, перед чим вони самі схиляються. Це дає їм нагоду переконатися в невідворотності наслідків, і народжує надію виправдати власну слабкість приводом, що подібні бої бувають програними ще до початку.